Сергій Жадан - Месопотамія

— Ей! — крикнув він.

Голос посеред тиші тріснув і розколовся. Незнайомець, утім, його почув. Зупинився, повернувся. Фіма подумав і рішуче рушив уперед. І тоді незнайомець кинувся тікати. Фіма кинувся слідом. Тиша наповнилась важким гупотінням. Чоловік попереду добіг до стіни, на перехресті заметушився, не знаючи, куди йому далі, однак стрибнув ліворуч і зник за рогом. Фіма почув, як віддаляються його кроки. Теж добіг до рогу. Незнайомця не було. Фіма біг уперед, пробігаючи ряди гаражів і щоразу сподіваючись побачити строкатого чоловіка. Але той просто зник, ніби й не він тут щойно налякано зупинявся, ніби не він метушився на роздоріжжі. Фіма важко дихав, проте вперто біг уперед, прагнучи будь-що дістати незнайомця, зупинити його, розпитати зрештою, що в них тут відбувається. У якийсь момент відчув, що прохід між гаражів ледь помітно забирає ліворуч і що він ось уже якийсь час біжить по колу. Уже думав зупинитись і повернути назад, як раптом побачив в одному з гаражів напівпрочинені двері. Зупинився, перевів подих, підійшов, зазирнув усередину.

У темряві пахло мастилом і паленою шерстю, сонячне проміння, пробиваючись з-поза його спини, розсипалося червоною лакованою поверхнею легковика. Була це копійка, що чесно відпрацювала свій довгий вік, але не заслужила на спокійну старість, щось було в її минулому такого, за що вона спокутувала навіть тепер, по своїй смерті. Що смерть була жорстокою, Фіма зрозумів відразу, щойно побачив цей металевий фарш посеред гаража. Демони схопили свого часу цю автівку й довго грали нею в регбі, перекидали її з рук у руки, запускали нею в гаряче небо. Жований метал, внутрішнє дрантя, чорна палена гума, дрібно помелене скло — легковик схожий був на тіло християнського святого, замученого римськими легіонерами. Фіма пригледівся. Позаду автівки висіло повстяне покривало. Невидимий протяг час від час легко погойдував його важке темне вітрило, був там, очевидно, ще якийсь невидимий вихід, варто було спробувати. Фіма обійшов розламану копійку, обережно відвів рукою повстяну завісу. І не помилився: була там ще одна кімната, завалена банками з-під фарби й пляшками з-під лаку. Обережно пройшов, помітив наступні двері, прочинив їх. Увійшов до наступного, значно меншого приміщення. У кутку стояв канцелярський стіл, на ньому лежали старі вижовклі газети. Пройшов досередини, уважно обдивився навсібіч. Наступні двері були майже не помітні, лише пройма в стіні темніла, мов шрам. Фіма підійшов, підважив двері плечем. Ті важко піддалися, заскрипіли, відчинилися. В очі вдарило гаряче насичене сонячне світло. Фіма ступив на вулицю й затулився рукою від болючих променів. Але відразу ж відчув чиєсь дихання. Відвів руку, проте засліплені очі відмовлялися бодай щось розрізняти. Присів, затуляючись від сонця й застережливо викинувши руку вперед. Перечекав, усе так само відчуваючи поруч чиюсь присутність. Поступово зір повертався, в очах застрибали жовті кола й чорні планети, виступили сльози, сфокусувалась різкість. Фіма підвівся. Просто перед ним, на відстані двох кроків, важко дихаючи й висолоплюючи сухі язики, чатували темні вуличні пси, принюхуючись і постогнуючи від напруження та спеки. Двері за плечима, важко вдарившись іржавим металом, причинились. Відступати не було куди. Пси дивились на нього порожньо й запекло. Ближче не підходили, хоча й поглядів не відводили, готуючись будь-якої миті кинутись і перегризти йому горлянку. Старший, найбільш рваний і м'язистий, був сірого кольору, мав пошрамоване чоло й поцяткований чорним важкий язик. Відразу за ним стояли двоє молодих — подібних між собою кривуватими ногами й жовтою жорсткою шерстю. Ці виглядали ще більш загрозливо, і зрозуміло було, що кинулися б на нього просто тепер, просто чекали на команду старшого. Трішки далі, за їхніми спинами, хижо пригинала хребет молода сука з холодними іклами, з високим загривком. Поруч із нею гарчало зовсім молоде щеня з міцними, як на свій вік, лапами, з червоними плямами на животі. А збоку прикульгував старий волоцюга з перебитою передньою правою, з відчаєм і люттю в очах, зі слиною, запеченою на пащеці, з колючками, що в'їлися в розірваний ніс. А зовсім позаду стояв ще один молодий, лискучий і чорний, дещо наполоханий, проте рішучий і заведений, ще не надто потяганий і побитий, проте вже тепер готовий довести старшим усю свою рішучість, довести їй, тій, що стояла поруч, силу своїх м'язів, гостроту своїх різців, серйозність своїх намірів. Вона теж це відчувала, проте не подавала виду, повернулась спиною до нього й гарчала, нервово реагуючи на кожен Фімин порух.