Зранку до Юри прийшли друзі, чекали при фонтані, з місцевими не говорили. Коли Юра вийшов, почали розповідати. Один із них, Жора, що працював у цілодобовій аптеці, поводився більш упевнено, як людина зі світу медицини, хапався за Юрину сорочку довгими чіпкими пальцями, схилявся йому прямо до вуха, нашіптував, мовляв, Чорний тебе шукає, пробиває по знайомих, приходив до старого. І що старий? — зацікавився Юра. Вигнав його, — відповів Жора. Правильно зробив, — потішився Юра. Ладно, — сказав, — ідіть, не тріпайтесь лише. В палаті Валера все випитував його про Аллу, вимагав подробиць, висловлював підтримку, пропонував допомогу. Молодий зрештою не витримав і, грюкнувши дверима, зник у коридорі. Все, не заводься, — строго сказав Юра циркачеві, а сам подумав, що з молодим діються прикрі речі. Схоже, сестричка йому подобалась. Вона тут, схоже, усім подобалась. Але в молодого від неї просто відбирало мову, Юра це добре бачив. Коли заходила до палати, молодий червонів і мовчав. Дивився на її волосся, на підстрижені нігті, помічав, безперечно, шрам на зап’ясті, звертав увагу, поза всяким сумнівом, на втомлене обличчя, на золотий медальйон і відсутність обручки, на високі підбори й голосний сміх. Вона взагалі весь час сміялася, ніби тішачись перебігом лікувального процесу. Мала гострі зуби, під такими зубами хотілося загинути. І видихав молодий лише тоді, коли вона виходила. Юра подумав, що молодий мав би його ненавидіти. Мабуть, так. Згадав, як ненавидів у дитинстві свого старого, коли в того з'являлися нові подружки, як дратувався, приходячи пізно додому й знаходячи на підлозі їхні речі, панчохи й светри, витерті джинси, яскраві сукні. Вони пахли дорослим жіночим тілом, Юра підхоплював цю теплу тканину, відчуваючи її легкість, і мовчки закидав старому до кімнати. Той злостився й сварився, але зробити вже нічого не міг — рано чи пізно настає той час, коли кожен хлопчик має приставити ножа до батьківського горла. Питання лише в тому, що робити далі.
Валера тим часом знову взявся за своє. Дочекавшись молодого, що мовчки заліз на ліжко й відвернувся до стіни, продовжив оповідати байки. Цирк, говорив він, дав мені все. Роботу, освіту, любов. Цирк навчив мене ніжного ставлення до дітей і шанобливого — до старших. Ти, як Мауглі, говориш, — перебив його Юра, але старого циркача було не збити, він лише всміхнувся всіма своїми складками й почав розповідати про циркові династії, про славні традиції й родинні рецепти накладання клоунського гриму, що передавалися від батька до старшого сина, змальовував пристрасті, що вирували в гримерках, розкривав криваві таємниці й ділився секретами таємних змов, говорив і говорив, навіть під час обходу не вмовкав, розповідав Аллі про свою першу дружину, показував лікарю фото своїх доньок, пропонував з однією з них одружитись, а коли всі разом з'ясували, що вона вже давно заміжня, натякнув, що все можна владнати — була б добра воля!
Династія, думав Юра, тримаючи в руках жменю кольорових таблеток. Старий завжди хотів, аби вони працювали разом. Справжні чоловіки не займаються музикою, — говорив він Юрі. Справжнім чоловікам і без того є чим зайнятись. Одного разу старий узяв його із собою на якісь сезонні заробітки. Було це так само посеред літа, стояли спекотні дні, старий сидів із такими ж роботягами, як сам, десь на запасних коліях, просто на шпалах, чекаючи на бригадира, аби йти й вивантажувати з вагонів ящики з консервами, Юра сидів поруч, у білій сорочці й темних робочих джинсах, чи не востаннє вони сиділи так близько один до одного, під відкритим гарячим небом, передаючи один одному сигарети. Старий ділився з ним своїми сигаретами, ніби кажучи: тепер ти з нами, тепер ти такий, як ми всі. Вони всі ділилися сигаретами й водою під пекучим сонцем, у простому одязі, розбитих черевиках, справжні чоловіки зі справжніми проблемами. Ага, підтягував Валера, мовби почувши його думки, розбиті черевики, важкі від поту тренувальні костюми — працювати доводилося зранку й до вечора, усе життя вміщалося в цих стінах, пропахлих запахом чоловіків і жіночими парфумами, скільки щасливих ночей, скільки кривавих ранків! За кожною біографією стояли свої образи й освідчення, за кожними дверима народжувалась любов і помирала надія, чоловіки зранку годували диких тварин, ламаючи їм характери й роблячи м'якими їхні рухи. А жінки стояли в холодних коридорах, виношуючи у своїх серцях плани зради й утечі з цього балагана. Але не можна втекти від себе, не можна втекти від своєї печалі, і тому погляди їхні були сумні, а рухи на манежі — точні й невблаганні.
Читать дальше