Вони були в дорозі вже більш як годину, й Віфлеєм мав бути зовсім близько. Але невідомо чому, — бо далеко не завжди все можна пояснити, — дорога залишалася безлюдною відтоді, як вони вийшли з Єрусалима, що було досить дивним, адже Віфлеєм зовсім близько від Єрусалима, і тому було б цілком природно, якби потік людей і тварин тут ніколи не уривався. Від того місця, де дорога, за кілька стадій від Єрусалима, роздвоювалася — на Бер-Шеву та на Віфлеєм, — світ, здавалося, — якщо нам буде дозволено уподібнити світ до людини, — зіщулився, скорчився, й ми могли б іще додати, що він затулив собі очі плащем, дослухаючись до кроків подорожніх, як ото ми слухаємо спів пташок, що їх не можемо бачити, бо вони ховаються за вітами дерев, але не тільки ми їх, а й вони нас не бачать, бо їм теж здається, що ми ховаємося від них за гіллям. Отже, Йосип, Марія та віслюк ішли через пустелю, бо пустеля не завжди така, якою ми звикли її собі уявляти, пустеля — це будь-яке місце, де немає людей, а крім того, нам не слід забувати й про те, що відчути себе посеред випаленої й безживної пустелі можна навіть у самій гущі людського натовпу. Праворуч від них була могила Рахілі, дружини Якова, якої він мусив чекати чотирнадцять років, після того, як він прослужив сім років, йому дали Лію й лише через сім наступних ту жінку, яку він справді кохав і яка померла у Віфлеємі, народивши сина, що його Яків назвав Веніаміном, що означає «син правиці», але сама Лія незадовго до смерті назвала його — і цілком слушно — Беноні, тобто «син мого нещастя», сподіваюся, Бог, звичайно ж, не допустить, щоб це стало поганим передвістям для Йосипа та Марії. А ось і перші будинки Віфлеєма, вони такого самого землистого кольору, як і будинки Назарета, але під тутешнім яскравим сонцем до нього домішуються жовтий і попелястий відтінки. Марія ледве жива, вона мусить докладати великих зусиль, щоб утриматися в сідлі, її тіло хилиться донизу за кожним кроком віслюка, і Йосип мусить підтримувати її, а вона, щоб не впасти, тримається рукою за його плече, шкода, що навколо них безлюдна пустеля й нема кому помилуватися цією зворушливою картиною. А тим часом вони уже в’їхали у Віфлеєм.
Йосип усе ж таки став розпитувати, де тут караван-сарай, можливо, вони зможуть відпочити там протягом решти дня і протягом наступної ночі, бо хоч Марія і далі скаржилася на гострий біль, не було схоже, що дитина народиться протягом найближчих годин. Але караван-сарай на протилежному боці села, як і слід було сподіватися, виявився брудним і гамірним — щось середнє між базаром і стайнею — і хоч, з огляду на ранню годину, ще не був переповнений людьми, проте затишного куточка в ньому не знайшлося, і неважко було уявити собі, що там робитиметься надвечір, коли притарабаниться цілий натовп погоничів верблюдів та мулів. Подорожні повернули назад, Йосип залишив Марію в затінку смоковниці у вузькому проході між двома будинками й пішов шукати старійшин синагоги, тобто задіяв свій перший план. Але в синагозі він знайшов лише сторожа, й той зміг допомогти йому тільки тим, що покликав одного з хлопчаків, які гралися на подвір’ї, й наказав йому провести приїжджого чоловіка в дім одного зі старійшин — той, мовляв, вислухає його й дасть необхідні розпорядження. Доля, яка захищає невинних, коли про них згадує, захотіла, щоб Йосип, ідучи за своїм провідником, проминув те місце, де він залишив чекати Марію, і це її врятувало, бо зловісна тінь смоковниці мало не вбила її, обоє припустилися непрощенної помилки, адже вони виросли в краю, де росте багато таких дерев, і мусили б знати, чого можна від них чекати. Звідти вони, не плекаючи особливих надій, разом подалися шукати старійшину, що, як виявилося, був у полі й повернеться пізно, так принаймні пояснили Йосипові. І тоді тесля зібрався з духом і голосно запитав: Якщо ви мене чуєте, то в ім’я Бога, який усе бачить, чи не знайдеться в цьому домі або в якомусь іншому притулок для моєї дружини, бо вона скоро має родити, не може бути, щоб не знайшлося тут для неї якогось куточка, а більше нам нічого й не треба, бо мати ми маємо свої власні, ми привезли їх із собою, і чи не знайдеться у вашому селі повитухи, яка допомогла б моїй жінці? Йосипові було соромно привселюдно говорити про такі інтимні речі, він червонів і ще більше соромився, відчуваючи, що червоніє. Рабиня, яка зустріла його у воротях, вислухала його слова, в яких було прохання й був протест, і пішла в дім, щоб там їх переказати, й повернулася з відповіддю, що тут їх прийняти не можуть, нехай вони попросяться в якийсь інший дім, але навряд чи вони його знайдуть, тож її господиня радить їм розташуватися в одній із печер, яких так багато в навколишніх горах. А де ми знайдемо повитуху? — запитав Йосип, і рабиня йому відповіла, що якщо пани їй дозволять і він не проти, вона сама зможе прийняти пологи в його дружини, бо за довгі роки роботи в цьому домі стільки разів бачила, як повитухи допомагають жінкам родити, що давно навчилася цього ремесла. Либонь, і справді настали лихі часи, і сьогодні це підтвердилося, адже ми бачимо, як стукає в наші ворота жінка, що має родити, а ми не пускаємо її на своє подвір’я й посилаємо родити в печеру, наче вона вовчиця або ведмедиця. Проте совість не дає нам спокою, й ми підходимо до воріт подивитися на тих, кому так терміново потрібен бодай тимчасовий притулок, і коли бачимо жалібний вираз на обличчі нещасливої істоти, наше жіноче серце пом’якшується, й ми намагаємося знайти слова, які могли б виправдати нашу відмову, мовляв, у нашому домі повно людей, синів і дочок, онуків та онук, зятів і невісток, тому ми не можемо прийняти вас тут, але рабиня проведе вас до печери, яка належить нам і правила нам за хлів, там буде вам зручно, там немає тепер худоби, і сказавши це та вислухавши подячні слова бідолашних людей, ми повертаємося у свій дім, відчуваючи у глибині душі ту ні з чим не зрівнянну втіху, яку дає лише чиста совість.
Читать дальше