Андрій Кокотюха - Живий звук

Перш ніж схопити мене за комір куртки і підняти на коліна, кожен із напасників відважив мені по парі відчутних копняків по боках. Це якраз був той випадок, коли кричати від болю не соромно, і я кричав, вив, стогнав, за що хльостко отримав по губах. Тепер текло не тільки з носа, а й з рота — верхню губу розсікли.

Поставивши мене на коліна, напасники раптом перестали тримати, і на рівні ноги я худо-бідно звівся сам. Переді мною стояло двоє міцних хлопців, безбарвно одягнених та коротко стрижених. Лице одного з них було витягнуте і робило його схожим на тхора. Писок його товариша нагадував млинець або, коли точніше, вірменський лаваш — пласке, неправильної форми. Аби відразу зняти всі питання, людина-тхір тицьнув мені під розбитого носа міліцейську корочку. Прізвища я не роздивився.

— Міліція! Відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків! Усе ясно?

— Ясно, — дивно, але я зрадів, що це лише менти. — Ви з районного відділу? Подзвоніть у міське управління, майору Хмарі. Моє прізвище Варава, він знає. Чуєте? Подзвоніть…

Людина-лаваш, коротко замахнувшись, утопив свій кулак розміром з невеличку гирку мені в живіт. Дихання перехопило, і якби людина-тхір не підхопив мене, я б знову опинився на асфальті.

— Тепер і ми твоє прізвище знаємо. Ти нам не тільки прізвище — ти нам усю свою мережу зараз здаси.

— Хлопці, яку мережу, ви що? — я закашлявся, підняв скуті руки, рукавом витер розбитий ніс. — Хмара вам усе пояснить, я журналіст…

— Зараз усе перевіримо, — несподівано лагідно промовив людина-тхір. — Ходи з нами, на машинці покатаємося.

Про те, що моя машина стоїть тут поруч, я в останній момент вирішив їм не говорити.

Запхали мене не в «канарейку», а всередину непоказного старенького «жигуля».

Ледве я встиг роздивитися марку машини, як ззаду на голову мені натягнули плетену шапочку, розтягнувши її до самого підборіддя. Після того рвучко смикнули за руки, сіпнувши їх догори і мало не вивернувши з суглобів. Я без того нічого не бачив, а ще й від різкого болю потемніло в очах. Сильний удар по нирках довершив екзекуцію: я покірно засунувся на заднє сидіння.

Конвоїри притиснули мене з обох боків. Значить, за кермом сидів ще один. Кривлячись від болю, я знову повторив своє прохання: подзвонити майорові Хмарі з міського управління, відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків. Думав, мені знову заткнуть рота ударом, проте цього разу обійшлося.

— Майор Володимир Хмара! — вигукнув я ще раз. — Вуха позакладало? Перевірте, ви зобов’язані встановити мою особу!

— Нічого ми не зобов’язані, — прогудів над головою голос людини-лаваша. — А ось у кого вуха позакладало, ми зараз перевіримо, — мені відважили потиличника. — Добре чуєш?

Я вирішив поки що мовчати. Натягнута на обличчя шапочка не вселяла жодних надій на можливість викрутитися з несподіваної халепи з мінімальними втратами. Легким переляком відбутися не вийде. А в тому, що менти намагалися налякати мене, сумнівів уже не було жодних.

Скільки ми їхали — не знаю. Навіть не намагався, як персонажі детективних романів, рахувати праві та ліві повороти. Нарешті машина зупинилася, мене витягли, підхопили під руки і не повели — потягли вперед, не даючи можливості навіть перебирати ногами. Сходинки… Одна, дві, три… Поріг… Навіть через товщу плетеної шапочки я відчув знайомий казенний запах, який ні з чим сплутати не можна. Усі міліцейські відділки нашої країни пахнуть однаково, і попри це їхні аромати — ексклюзивні.

З моєї голови зірвали шапочку. Так і є — міліцейський відділок. Черговий за склом, за його спиною — молоденький мордатий сержант з автоматом на плечі. Нашій появі вони зовсім не здивувалися, черговий навіть відсалютував моїм конвоїрам:

— Допомога потрібна?

— Йому чи нам? — З тону людини-тхора я зрозумів: це він так жартує.

— Оформляти будемо? — байдуже поцікавився черговий.

— Для чого? Ми поки що просто з людиною поговоримо, — відповів людина-тхір, і мені стало зовсім кепсько.

Схопили на вулиці. Нічого не пояснили. Побили. Везли кудись із закритим обличчям. Тепер навіть не фіксують факту мого затримання. Хоча план із затримань ще ніхто не відміняв. Значить, я в них позаплановий, надплановий, називайте, як хочете. Головне — моє затримання і перебування в міліції ніде не зазначать офіційно. Отже, всього цього зі мною де-факто не відбувалося. У цей самий час я міг бути де завгодно. І потім не зможу нікому нічого довести.

Прийомчик знайомий. Я багато разів описував його, а ще частіше — не описував, вислуховуючи скарги потерпілих і розуміючи, що нічим не допоможу їм. Знаючи, що зазвичай буває з тими, кого затримують подібним способом, я приготувався до найгіршого.