Андрій Кокотюха - Живий звук

— Слухай, мені насправді по барабану, з ким спить Наталя Зима — з хлопчиками чи з дівчатками. Просто зараз мені треба її знайти і дещо в неї запитати. Допоможеш?

— Без проблем, — Люська підморгнула. — Тільки, Вараво, ти щось справді цікаве мутиш. Давай з тобою домовимося: почуєш будь-яку цікаву плітку — тут же зливай мені. Я, здається, тобі за ці кілька днів аж надто багато допомогла. Маю право отримати хоч якусь інформаційну компенсацію?

— Без проблем, — я погодився з чистою совістю, бо точно знав — нічого Люська від мене не почує. Хоча б через те, що довкола Сонцевої енд компані надто очевидно гуртується кримінал.

Уже за десять хвилин я набирав номер мобільного телефону, продиктований Люською. Відповіли лише після сьомого гудка. І відповів чомусь обережний чоловічий голос.

— Слухаю… Хто це?

— Добрий день! — вигукнув я бадьоро. — Мені цей номер дала така собі Люда Корбут, журналістка. Сказала, що за ним реально знайти Зиму Наталю. Правильно?

— А ви хто? — запитав голос після короткої паузи.

— Колега Людмили. Звати мене Ігор Варава, хотів би зустрітися з пані Зимою чи хоча б поспілкуватися в телефонному режимі. Це можливо?

— А на предмет?

— Невеличка професійна консультація. Не для друку, можу вас запевнити. Телефоную як приватна особа. Так я правильно потрапив?

Цього разу пауза затягнулася майже на хвилину. Я навіть обережно гукнув у рурку:

— Аго-ов? Де ви там?

— Так-так, просто я думаю, — озвався голос. — Наталі наразі немає на місці. Її навіть в місті немає. Ви, напевне, чули про трагедію…

— Звичайно. Таке горе…

— Ну, але по обіді вона озветься. Давайте… Ігорем вас звати?

— Так.

— Ага. Давайте, значить, Ігоре, сьогодні, десь так із десятої тридцять вечора, будьте в клубі «Слон». Знаєте, де це?

— Я взагалі не ходок по клубах…

— Нічого страшного. Харківський масив, орієнтир — станція метро «Харківська». Ви машиною чи пішки?

— На колесах.

— Чудово. Орієнтир я вам назвав, а там уже запитаєте. Це невеличкий клуб, але досить відомий. Сядете за барну стійку, Наталя вас упізнає. О’кей?

— Слухайте… для чого така конспірація?

— Вам скажу прямо: за останні дні дещо сталося. Різні люди телефонують. Тому Наталка передала свою трубку друзям, а ми вже координуємо. Добре, Ігоре, до вечора.

Зафіксувавши номер у пам’яті свого телефону, я повернувся до свого закапелка.

Конспірація, паролі, явки — усе це ставало чим далі, тим цікавішим.

Заплативши при вході, я спустився вниз із виглядом завсідника. Хоча у клубі «Слон» я був уперше в житті, і цю обставину важко приховати від тутешніх церберів. Охоронець зміряв мою коротку, дещо старомодну шкіряну куртку, куплений сьогодні вдень джинсовий блайзер із зігнутим по боках козирком та неголену пику з відвертою підозрілістю. Стоячи під поглядом хлопця, мінімум на десять років молодшого за себе, я несподівано відчув, що можу не пройти їхній фейс-контроль. Та нічого, зі спеціального віконечка взяли фіолетову купюру з портретом академіка Грушевського, вартовий мовчки кивнув, дозволяючи прохід, і я поринув у цей розважальний заклад, відчуваючи на потилиці його погляд.

Збігаючи сходами, я так і не зрозумів, на якому рівні знаходиться клуб: «мінус перший» чи «мінус другий» поверхи. Швидше за все, ні вашим, ні нашим — приблизно «мінус півтора». Униз вело рівно вісімнадцять сходинок, спуск виявився доволі крутим, а самі сходинки — дещо зависокими. Не позаздриш пересічному п’яному, який захоче спуститися, а ще гірше — піднятися.

По дорозі я розминувся з двома невеличкими гуртами. Спочатку, притиснувшись до стіни, пропустив трійцю дівчаток років вісімнадцяти, одна з яких голосно кричала: «Тут галімо! », а її подруги в унісон відповідали: «Зараз кругом галімо, краще вже на місці сидіти!» Потім мене самого пропустили двоє мовчазних хлопців. Один, не зважаючи на напівтемряву, не знімав з носа чорних окулярів з круглими скельцями. Другий, з прилизаним волоссям, тихенько сказав мені:

— Гав-в-в…

Зупинившись на мить, я подивився на нього. Схиливши голову набік, прилизаний розтулив рота, висунув кінчик язика, проколотого невеличкою дерев’яною скабкою, облизнув губи і заховав, зробивши вигляд, ніби ковтає його. Не придумавши нічого кращого, я знизав плечима і покрутив пальцем біля скроні.

— Га-в-в-в… — повторив прилизаний.

Я рушив далі, назустріч монотонному r&b. Усупереч моїм уявленням про подібні клуби, музика тут звучала хоч і не надто тихо, та все ж таки не била по вухах. Якщо в залі розмовляти, її не доведеться перекрикувати, але за сусіднім столиком тебе навряд чи почують. Між іншим, столиків тут виявилося не так уже й багато. При тьмяному світлі, яке хоч і мінялося час від часу з червоного на зелене, все ж таки не блимало так часто, аби від цього блимання втомлювалися очі. Мабуть, «Слон» був одним із тих клубів, де є власний стиль, який при всьому не дратує відвідувачів своєю нав’язливістю.