Андрій Кокотюха - Живий звук

Тому, що продюсер поп-співачки Микола Бобров не помер від передозування наркотиків, а, швидше за все, загинув при нез’ясованих досі обставинах.

Нарешті, тому, що вияв активної зацікавленості персоною поп-співачки Анжели Сонцевої з мого боку вилився в реальні телефонні погрози з невідомого боку. Для журналіста, який свого часу зробив собі ім’я на кримінальних темах, цих причин із головою вистачить.

Здається, цього вистачає, аби далі тицятися своїм мокрим носом у довільному напрямку.

Тому я знайшов серед завалу прямокутних цупких карток візитку прес-секретаря президента фінансової групи «Південь» Григорія Захаревича і набрав номер.

— Добрий день, Світлано. Вас турбує Ігор Варава.

— Уже вечір, — у тоні Світлани — ввічлива сухість.

— Ну, значить вечір. Шеф ваш у Києві?

— Поняття не маю.

— Світлано, побійтеся Бога! Ви керуєте його зв’язками з громадськістю — і не знаєте, чи шеф у Києві?

— Я не знаю, пане Вараво, чи Григорій Юхимович у Києві для вас.

— Отакої. Я знову в чорному списку?

— А вас із нього не викреслюють після того, як ви перебрехали слова пана Захаревича.

— Світлано, ви ж працювали в пресі і прекрасно розумієте — нічого я не перебрехав. Я лише скоротив його фразу до одного речення: «Великий бізнес в Україні пов’язаний з великим криміналом настільки, наскільки того хоче сам кримінал». Фраза записана на диктофон.

— Ага. Потім ви дописали від себе: мільйонер Захаревич погоджується, що суто кримінальні схеми можуть видозмінюватися і вливатися в суто бізнесові.

— Це було лише моє припущення, не більше.

— Знаєте, що почалося потім? На основі того вашого припущення пустили хвилю: фінансова група «Південь» відкрита для кримінальних схем і готова перетворити їх на суто бізнесові. Ви в курсі, скільки потім довелося виправдовуватися панові Захаревичу? Ви завдали його діловій репутації суттєвої шкоди.

— Настільки суттєвої, що ваш шеф аж на три місяці виїхав із країни на лікування і чомусь приховував, де саме лікується і що лікує. За ці три місяці про нього забули, а потім він почав фінансувати якусь поганеньку партію на дострокових парламентських виборах.

— Я навіть не знаю, пане Вараво, чому я зараз розмовляю з вами.

— Бо зі мною не нудно, Світлано. Я вношу у ваше життя свіжий струмінь різноманітності.

— До побачення, пане Вараво.

— Секундочку! — я далі тримався, мов сама люб’язність. — Взагалі-то в мене приватна справа. Мені потрібна консультація вашого шефа. І я можу дати будь-яку розписку, що предмет і тема нашої розмови не будуть оприлюднені жодним чином. Серйозно, Світлано, чес-слово.

На тому боці дроту витримали невеличку паузу.

— Не певна, що Григорій Юхимович захоче вас бачити, — почулося нарешті.

— Мені не обов’язково бачити його. Можу поговорити по телефону. Тільки в телефонному режимі буде не дуже зручно. Кажу ж вам — справа моя особиста, стосується лише мене. Згадайте, Світлано, — хто з журналістів за останній рік хоч раз просив про таке? Це я хочу вас заінтригувати…

Знову пауза, цього разу — довша.

— Добре, — відповіла Світлана. — Я спробую. Якщо не передзвоню вам протягом півгодини — не морочтеся і не турбуйте мене.

— Значить, мене буде послано далеко?

— Далі, ніж ви думаєте, — вірна речниця мільйонера поклала трубку.

Коли чесно, позитивного результату я не чекав. Світлана навіть не уточнила, що саме мені потрібно від її шефа. Але просто так відмовити мені вона теж не могла. Якщо цей процес займе півгодини і буде супроводжуватися попередньою розмовою із Захаревичем, той на власні очі зайвий раз побачить старанність свого прес-секретаря. Аби втриматися на своєму місці, так час від часу в нас роблять.

Та Світлана мене дуже здивувала. Хвилин за двадцять після нашої предметної розмови вона акуратно віддзвонилася. Голос не потеплішав, тон не змінився, та від цього новини все одно гіршими не стали:

— Завтра на восьму ранку. Як виняток, перед нарадою. Охорона вас пропустить, я вже даю розпорядження.

— Чим я можу віддячити?

— Пишіть гадості про наших конкурентів, — чесно відповіла Світлана.

Мене провели до переговорної кімнати і чи то попросили, чи то звеліли почекати.

Не скажу, що мені часто доводилося бувати в кімнатах, де багаті буратіни перетирають свої справи і роблять бізнес. Та кілька разів таки доводилося бесідувати з панами в подібних приміщеннях. У кожному випадку це були ті, кого наприкінці вісімдесятих називали пацанами, у першій половині дев’яностих стріляли або ховалися від замовлених ними пострілів, у другій половині того ж десятиліття або судили, або намагалися домогтися їхньої екстрадиції з-за кордону. Коли нарешті все вляглося, то на стінах їхніх кабінетів та переговорних кімнат почали з’являтися картини невідомих художників. Ні, невідомими ці художники були для мене і таких самих дрімучих типів. У вітчизняному мистецькому середовищі цих художників знали і, очевидно, поважали — роботи митців, яких не знають і не поважають, буратіни не купували і на свої стінки не чіпляли.