І, нарешті, спробувала зібрати докупи уривки думок.
Ну добре. Може, Влад згадає, що вона збиралася вранці до нотаріуса, і почне шукати телефон чи адресу нотаріальної контори…
Дідька лисого він почне шукати! Останнім часом Бора вже спить — Влад приходить, а коли вона вранці йде на роботу — Влад ще спить. Вони можуть і два дні не бачитись. А за два дні вона тут з’їде з глузду від безвиході.
Швидше Лідія допоможе. Похопиться, куди подруга поділася і чому на дзвінки не відповідає. Приїде зі свого Стрия, привезе товар, а потому почне шукати Бору, розпитувати, що і як, і врешті-решт вийде на нотаріуса… Але на це знадобиться щонайменше два дні. У результаті — той самий фінал.
Жодного оптимістичного варіанту, самі причепливі тоскні думки — опосіли, як мухи жовту стрічку на лампі. Тільки б вибратися звідси, думала Бора, і не потрібний мені цей будинок. І я йому не потрібна, бо ж відчуваю цю глуху напружену ворожість. Продам його. Куплю хорошу квартиру, а на решту поїдемо з Владом у подорож Європою, а потім з Лідією — до Іспанії. Давно ж хотіли на північ Іспанії, у Каталонію. Або нічого не купувати, а відкрити своє видавництво… І про що тільки думав Володька? Для чого таке утнув? Як його прізвище: Лискович? Лискевич?..
Колись вона написала у своєму щоденнику про їхню останню зустріч. Десь у хаті, у якомусь закапелку, на антресолях, є той щоденник. І в ньому, можливо — ні, точно, — є щось про Володю, бо вона тоді докладно вела щоденники, особливо охоче записувала про стосунки із закоханими в неї хлопцями, дурепа сімнадцятилітня, а він був не просто закоханий. Лише мало значив для неї, вона й обличчя його майже не пам’ятала.
Думки гойдалися широкою амплітудою: від тваринного страху з краплями поту на чолі та гупанням серця — і до коротких періодів опанування собою, відстороненого, ніби не з нею це сталося, перебирання варіантів спасіння, один за іншого дурніший. Усі плани на майбутнє розсипалися на друзки — нічого путнього не спадало на думку. Ситуація склалася — гірше не буває. Але це лише так здавалося, бо невдовзі виявилось, що буває і гірше. Достатньо було подумати, що тут бракує повітря.
Щойно ця думка оформилася у відчуття, як жах знову охопив її, пройняв холодним потом, перехопило подих. «Спокійно, — спробувала вгамувати істерику Бора, — це ж не вбиральня-шпаківня з багатоповерхівки, тут он яка стеля висока, і місця зайвого достатньо, он і пральна машинка є, і кошик для білизни, тут не скоро почну задихатися. Тут хіба від страху задихнутися можна».
Треба думати про щось зовсім інше, про щось зовсім-зовсім інше. Але про інше не думається.
Перед очима — помальовані білою олійною фарбою стіни, білі двері, бежевий кант попід стінами із кахельною біло-бежево-рожевою підлогою; чи не кант, а… як ці рейки називаються? Не рейки ж. От приходиш у крамницю будматеріалів і кажеш: прошу сказати, чи є у вас… ці… як вони? як же вони називаються?.. і цікаво, скільки часу минуло: півгодини? півтори? дві з половиною?
Знову ледь чутно заграла мобілка. Єдиний живий звук, що порушував мертву тишу довкола. Хай там хто є: дзвони мені, дзвони! Дивуйся, чому не відповідаю, здіймай галас, телефонуй до інших: де Бора? Куди поділася? «Шукайте мене, люди, — шморгаючи носом, закликала вона подумки, — не відкладайте цю справу на завтра, бо завтра може бути пізно».
Гарячий чай. Ось що хотілося б отримати перш за усе, вибравшись назовні. Велике горнятко, згодна навіть на те, чуже, з кухні, із намальованими на ньому півнем та куркою, наповнене ароматним чаєм, чорним байховим без жодних домішок. Або навпаки — з суміші карпатських трав: чебрецю, суничного листя, м’яти…
Плінтуси! Ці довгі бруски на підлозі вздовж стін називаються плінтусами. І що це мені дає?
А нічого.
Нічого.
Біля мене ні телефону, ні книжки, ні чаю, лише ці плінтуси.
Ніколи б не подумала, що можна так хотіти звичайного чаю. Велике горня паруючого, запашного і звичайного чаю.
А раптом це… кінець? І не скоро знайдуть, бо ніхто й не здогадається шукати пропажу по порожніх будинках. І чого б мали у нотаріуса щось запитувати? Через те, що до нього ходила? Мало чого люди ходять до нотаріуса! Це ж така буденна справа, що може легко загубитися у списку найближчих планів десь між здати зимову куртку в хімчистку та забрати чоботи з ремонту . Нікому ж не спаде на думку шукати сліди зниклої жінки у хімчистках та майстернях з ремонту взуття.
Так сиділа Бора і думала, то тихо плачучи, то вголос підвиваючи. І досиділась до того, що зрозуміла, який буде фінал її «Кінця світу». Кілька місяців, поки писала роман, не знала, чим він закінчиться, відкидала ідею за ідеєю, як штучні бутафорні насадки на кінцівку історії. Бо усе було не те. Просто йшла, зберігаючи спокій та розглядаючи дорогу попереду метр за метром, знала, що просувається у правильному напрямку, і цього було достатньо. А тут, у замкненому просторі ванни-вбиральні, у повній невизначеності, у крайньому відчаї, пройняло раптом такою щемливою нотою відкриття, що вона знову щосили почала гамселити у двері: випустіть мене звідси! Випустіть мене! Випустіть!!!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу