Галина Вдовиченко - Бора

— У словник синонімів не дивилась? — запитала Бора учительським тоном. — То зазирни спочатку туди, не лінуйся. Знайдеш, що треба. — І додала м’якше: — Я ж контексту не знаю. Може бути зайда , хороше слово. Захожа — теж фактурний варіант…

У двері енергійно й коротко стукнули два рази — фірмове «дозвольте?» дівчинки, що розносила піцу. Безтурботна усмішка на рожевій мармизі, на кирпатому носі сяють веснянки: замовлення виконано!

— «Маргарита» з подвійним сиром! — урочисто повідомило руде сонечко.

— Сюди! — підняла вказівний палець Оленка. Озирнулась: — Христино Богданівно, залишу вам шматочок?

Бора зробила заперечувальний жест рукою, і за кілька секунд у кімнаті вже не було нікого. Оленка забрала руде дівчисько до сусідньої кімнати, розминувшись у дверях з Русланою, а до кабінету увірвалася галаслива енергія ось вона я! замкнений простір завібрував надмірними децибелами, викликаючи бажання притишити нав’язливий звук. Підхопивши скинуту збиту з вішака куртку Бори ( Ой вибач, відірвала петельку!!! ), Руслана влаштовувалась за сусіднім столом, продовжуючи теревенити. Йшлося про все і ні про що, почуте не надавалося до переповідання. Інформаційна цінність монологу практично дорівнювала нулю, проте рівень емоцій зашкалював.

Борі було видно з вікна, як руденька дівчинка вийшла, відімкнула замок на ланцюжку, що з’єднував раму велосипеда із решіткою на брамі. Повільно втоплюючи педалі до землі, руденька рушила вздовж вулиці, підстрибуючи на бруківці й набираючи швидкість. Як тільки їй вдається довозити піцу неушкодженою…

Дощ вгамувався ще перед обідом, вітер підсушив брук, підсунув опале листя ближче до тротуару. І тут Борі спало на думку: а чи не подивитися сьогодні, що за дім дістався у спадок?..

— Ти мене не слухаєш?

В очах Руслани — докір. Вона мовчить. Таке трапляється лише в одному випадку — коли вона помічає, що її слова пропускають повз вуха. Згодом, віднайшовши прогалину у поінформованості співрозмовника, Руслана охоче нагадає: а я тобі про це казала! А ти не слухала! Втім, зосередитись на побутових подробицях із життя Руслани не вдавалося нікому. Будяки порожніх слів надійно глушили тендітні паростки важливого, тому ніхто не чув того, що варто було почути.

Руслана глибоко вдихнула, зі стогоном видихнула, а відтак повернулась до марудної оповіді про те, як вона дісталась до роботи. Під її бубоніння Бора набрала номер сина, показала Руслані жестом почекай і вийшла із мобілкою у коридор:

— Владе, ти ввечері вільний?

— Ма, — нетерплячий тон, віддалене іржання коня, близьке сухе й апетитне хрумтіння, голосне форкання, дзенькання металу… — Давай швидше. Я біля Орлика.

— Хотіла з тобою один дім подивитися.

— Який дім? Ма, давай завтра. Я сьогодні з Катєю зустрічаюся.

— Ну… давай.

Глянула на годинник — і набрала номер Лідії.

— Говорити можеш?

— Не дуже. Щось термінове?

— Та ні. Думала, може, сьогодні приїдеш. Хотіла піти з тобою на оглядини одного будинку.

— Хіба завтра. А що за будинок?

— Приїдеш — розповім.

Бора повернулась до кабінету, підсунула до себе машинопис збірки есеїв, краєм ока зауваживши показово-зосереджений вираз обличчя Руслани. Та нахилилась над рукописом, усім своїм виглядом демонструючи: не хочеш — не говори, я тобі теж нічого не скажу і так само піду в коридор розмовляти по мобілці, щоб ти не чула.

Бора набрала по внутрішньому телефону бухгалтерію: «Дівчата, гроші нині будуть?» — «Завтра», — почула у відповідь, і, порахувавши гривні у косметичці, яка правила їй за гаманець, усе ж вирішила викликати таксі. До свого будинку належить дістатися автівкою. Щоб не блукати, шукаючи адресу, а зупинитися перед самісіньким входом, сказавши таксистові «решти не треба».

Яка дурня часом приходить у голову.

Водій трапився говіркий. Всю дорогу розповідав, що такі шалені вітри, як зараз, були хіба одного року, дуже давно, як він ще був маленький. Він тоді боявся, що його підхопить смерч і занесе у незнайоме місце, як у «Чарівнику смарагдового міста». А тепер що з природою робиться! Справді кінець світу наближається. Ось так нас усіх, згідно із календарем інків, і здмухне з лиця землі, немов і не було ніколи.

— Ви знаєте, куди їхати?

Таксист зиркнув на пасажирку і змінив тему.

— Ображаєте! — прогуркотів він. — Я знаю Львів, немов свої п’ять пальців. За кермом тридцять три роки. Он за тим поворотом ваша вулиця вгору пнеться, а дім — у самому кінці, за ним вже парк починається. Він осібно стоїть, я знаю.