Галина Вдовиченко - Бора

Дощ шкрябає у шибу, набирає сили. Бора витягує з початої упаковки паперові хустинки Івану Івановичу та собі, у неї теж гаряча волога підійшла до очей. І через Івана Івановича, і через своє. Її загату довший час стримуваних почуттів, увесь ретельно вибудуваний захист розносить того вечора, як осіннє втрамбоване листя під подувом холодного вітру. Нерозуміння, задавнені гіркоти, самотність виходять на поверхню і дають волю сльозам. У житті сина вона чується на третьому, п’ятому, двадцять п’ятому, не знати якому місці. Та їй і не треба бути примою, Боже збав! Але ж навіть не цікавитись, як вона тут, на новому місці… З дня на день обмежуватись лаконічним привіт! все добре? ну давай!

Вітер за вікном змінює напрямки, то прибираючи дощ від скла, то направляючи його тугі й великі, як вишні, краплі просто у шибу. Дощ хлющить, барабанить у скло щосили, аж поки не стишується та переходить на м’які доторки щіточками.

Бора намагається пригадати щось хороше, вона нагадує Івану Івановичу про те, що кардіолог здивований, як швидко він відновився, які невичерпні внутрішні сили має його організм, і що за це треба бути вдячним, і що попереду ще багато років життя; та іншу банальність каже, але щиро — так, що вона вже й перестає виглядати як банальність.

— Для чого? — озивається Іван Іванович, — для чого воно мені?.. Який сенс?

— Якщо життя триває, значить, для чогось треба, — відповідає Бора. — Є, значить, якийсь вищий задум. Якби не було сенсу, життя б вже добігло кінця.

Іван Іванович не реагує. Дивиться, як по вікну біжать срібні струмочки, а в них гойдається тінь від ближнього дерева.

Це Ганна Петрівна, раптом спадає Борі на думку, це спілкування з нею так на нього вплинуло. Вони нещодавно перемовлялись у його кімнаті — внизу працював пилосос, але було чути, що вони жартували впівголоса і навіть сміялися. З горішньої сходинки Бора побачила: щіткою порохотяга по підлозі водив Іван Іванович. А Ганна Петрівна витирала пилюку з книжкової етажерки.

Коли Бора спустилась від себе, Ганни Петрівни вже не було.

А може, й добре, що Ганна Петрівна таку хвилю емоцій збурила. Що ж він такий завжди спокійний та врівноважений? Жива ж людина…

Усі вже поїли, тому Божка за кухонний стіл і не сідала — вмостилась на підлозі біля свого Кіцманя: на колінах — тарілка з супом, перед котячою мордочкою — два кружальця «докторської». Божка встигала і їсти, і розмовляти.

— …Я буду худорлявою рухливою бабкою, дурітиму зі своїми внуками, носитиму їхній одяг, і мої діти нас сваритимуть, бо буде за що.

Лідія звела очі на Божку, відірвавшись від малювання. Вона зі своїм столиком пересувалась за мешканцями будинку — де люди, там і вона.

— Чого? — ложка дівчинки завмерла на півдорозі. — Нормально. Я хочу бути такою бабкою. А ви себе якою уявляєте у старості?

— Мене, власне, дивує, що ти про це замислюєшся. Я взагалі про це ніколи не думала, — Лідія повернулась до свого малюнка.

— Ніколи?

— Навіть на думку не спадало уявити себе старою. Сідай за стіл, як має бути, чого ти на підлозі їси?

— …А я іноді дивлюсь на старих людей, — Божка пропустила зауваження повз вуха, — і думаю: бідна бабуся, хіба вона думала в юності, що матиме такі ноги з випнутими жилами. Цікаво, чи я матиму колись такі.

Бора перебирала кетяги стрийської калини, темної й солодкої, — Лідія з дому привезла цілий кошик. Оббирала ягоди й складала у трилітровий слоїк, пересипаючи цукром.

— Я частіше уявляю навпаки, — вступила вона. — Бачу бабусю чи діда і думаю, якою ця людина була у дитинстві. І декого уявляю легко, а декого — не вдається, немов вони старими народилися.

— А себе бабусею можете уявити?

— Можу. Я себе ким хочеш можу уявити.

— Навіть Кіцманем?

— І Кіцманем теж.

Божка обережно витягла із супу шматочок м’яса, половину поклала собі до рота, половину — перед Кіцманем.

— … і моїм наплечником можете уявити себе? — не вгамовувалась вона.

— І твоїм наплечником. Він стільки історій може розповісти про свою господиню, про вулицю, про ту ж піцу…

«А третя запла-аче…» — озвався Божчин мобільник голосом Гордія.

Дивися, який собі рингтон поставила…

Божка миттєво переключилась на інше, підвелася: «так… ага… так…» — і вийшла, усміхаючись, з кухні.

— Хлопець у неї з’явився чи що… — ніби як до себе сказала Лідія, відставила малюнок вбік: — Як тобі?

На папері — будинок-годинник з Бориного роману: стіни завішані годинниками, великими й маленькими, вишуканими та кічевими, старовинними та сучасними. Він призвичаївся жити за кількома різними показниками часу, і тому, незважаючи на надмір механізмів, дезорієнтований та збитий з пантелику: ранок? вечір?