Галина Вдовиченко - Бора

— Та воно нічого не дає, окрім самого себе.

— Повноту життя дає… Або ілюзію повноти. Ось Гордій… Він виглядає, як бомж, живе на чужій дачі, не має роботи, так? А я бачу приховані можливості цього чоловіка. Він знаєш ким був ще півроку тому? Топ-менеджером рекламного агентства! А ти думала, він пилянням дерев собі на життя заробляв? Чи лабухом у ресторані? Та його б зараз у належні умови, йому б допомогти — все! Розквітне, як той тюльпан.

— Фанфан-тюльпан.

— Ваші млинці! — повідомляє дівчинка-офіціантка і залишає на столі спаковану паперову торбинку зі смаколиками.

Лідія накручує на шию довгий смугастий шалик і каже:

— А за Божку не хвилюйся. І не втручайся. Тут ми якось без тебе дамо собі раду.

І озирнувшись від дверей:

— А плед наш де?.. Мало не забули, роздойми!

— Боро, вгадай, Прометей Іапетович, це хто? — висмикнула з думок Божка.

Бора відповіла не одразу:

— Прошу підказку друга.

Божці реакція сподобалась.

— Варіант перший — це нова комп’ютерна програма, — з готовністю запропонувала вона. — Варіант другий — це мій сусід Промик. Варіант третій — це справжній Прометей.

Божка відкинулась у кріслі, надавши Борі можливість зробити вибір. Невідомо звідки в її руках узялася цукерка, зашурхотіла під вправними пальцями яскрава обгортка. Так виглядало, що це продавлене крісло біля каміна вона подумки називає «моє», настільки впевнено у ньому влаштовується щоразу. Ще й цукерок туди натягала, як білка.

— Варіант «я усе вигадала» не проходить? — вирішила про всяк випадок з’ясувати Бора, беручи й собі цукерку з вази на столі.

— Це у вас, письменників, «я вигадала» — дуже вживаний варіант. А я людина точна, позбавлена уяви, — скручена обгортка від «Червоного маку» полетіла у камін. — Правильна відповідь — в одному з моїх варіантів.

— Класно придумано, як для людини без уяви. Тому що кожна відповідь може виявитися правильною.

— Вгадуйте, пані! Не тягніть час.

— Так… Це комп’ютерна гра.

— Я говорила про програму.

— Ага. Це комп’ютерна програма!

— Ні-і, — протягло реагує Божка. — Друга спроба.

— Тоді — сусід.

— Ні! — Божка вистрибує з крісла, цукерки сиплються на підлогу. — Це справжній Прометей! Він був сином титана Іапета. Мені Іван Іванович розповів.

— І я маю до тебе запитання, — бере ініціативу в свої руки Бора. — Ти називаєш якось це крісло? Ну, подумки як ти його називаєш?

— Ніяк, просто крісло. А що? Ви його якось називаєте?

— Звичайно, — розігрує Божку Бора. Назва миттєво приходить їй у голову. — Цукерня «Під вороною».

Божка повертає голову до чорної ворони на камінній поличці й задоволено хитає головою: їй подобається така назва.

— Добре. Відтепер так і називатиму своє крісло.

— Ага, все ж таки «своє».

— Ну не ваше ж, ви тут ніколи не сидите.

Була б на місці Бори Лідія — вже б вони з Божкою обмінялися шпильками. А Бора лише хмикнула. І усмішка злетіла з її обличчя. Як Гордій, хмикнула! Ото відкриття.

Спокійний, стриманий, самотній чоловік. Міг би взяти участь у шоу двійників президентів, якби таке існувало, — і впевнено здобути перемогу. Майже весь час із книжкою в руці, ковтає їх одну за одною. У його віці зазвичай так жадібно вже не читають. Дещо занудний у розмові, трохи усіх дістає латиною. Акуратист показовий. Божку це дратує, Лідія від цієї риси у захваті. Ніхто не бачить його канапу розібраною. Щойно встав — постіль прибрав. Одяг — ніби зібрався на роботу у своє медучилище чи у гімназію. Сорочки та штани напрасовані. Здавалося б, вдома можна й розслабитись, надіти щось простіше — ні, йому і вдома так зручно. І в саду, де він проводить усе більше часу.

Ніхто б не подумав, що Іван Іванович здатний на істерику. Жодного разу не зривався, навіть тоді, коли думали: все, зараз щось буде. Вмів старий тримати себе у руках. А тут ні сіло ні впало — вибухнув. Кіцмань стягнув його окуляри на підлогу, погнав вздовж плінтуса. «Кіц-мане! — підхопився Іван Іванович. — Кіц-мане, злодію, стій!» Він казав на кота твердо: Кіцман.

І нічого кіт тим окулярам зробити не встиг, оправи не погнув, скелець не подряпав, однак Іван Іванович заходився їх сторожко й уважно оглядати, а тоді закрив обличчя однією рукою і щось промимрив собі під ніс. З-під руки не чути було, що саме.

— Іване Івановичу… — не зрозуміла Бора.

— Мені 64 роки! — глухо озвався він. — І що я зробив?.. Що залишиться, коли помру?.. Хто пам’ятатиме про мене?

Забрав руку від обличчя: очі у нього були вологі й червоні. Іван Іванович мовчки плакав, як хлопчик, що загубив маму у натовпі. Старий покинутий хлопчик, що завинив перед усіма. Слова пішли через край, зірвали заборонні шлюзи. Це ж дожитися до чого! Побачив сина лише для того, виходить, аби зрозуміти, що усе втрачено назавжди. І що шини тоді малий проколов, ну тоді, тоді, давно. Коли приїхав до них у Стрий, щоб побачити дітей. Даремною вийшла поїздка, ще й довелося міняти два колеса. Злостився на колишню за її підступну дурість. А то, виявляється, малий зробив. Хотів, щоб тато залишився.