Галина Вдовиченко - Бора

«Та вона ж зваблює Гордія!» — дійшло нарешті до Бори. Ось так, на очах здивованої публіки, відверто гіпнотизує, приймаючи спокусливі пози, ледь погойдуючи стегнами — човен хитається серед води . І їй це вдається, без сумніву, вдається, варто лиш глянути мигцем на Гордія, який завмер з ножем напоготові та вже й забув, що збирався різати за цим столом з осінніми дарами — кавун з базару, моркву зі своєї дачі чи стебла тутешніх хризантем, бо очі прикипіли до безсоромної Лідкиної корми.

Подуріли дівки. Одна, як маленька, висне на його шиї та намагається сісти поруч і за столом, і на канапі, або залишає йому місце біля себе, попереджаючи усіх: «Тут Гордій сидітиме!»

Інша виряджається так, ніби немає нічого більш комфортного за кермом, як вузька спідничка, стягнута ременем на талії, та високі підбори; ще й нахиляється так, що й попри бажання погляду не відведеш.

«А сама? — прийшла до тями Бора. — Чого раптом купила гіпюрову спідницю з романтичним шаликом?.. Отож-бо. Ну й добре! От і мовчи».

— О! Кавун, морква, квіти! — Іван Іванович переступає поріг кухні, цього разу без книжки. — «Кавун, морква, квіти», є така картина у Катерини Білокур. Тільки у нас тут — хризантеми, а у Білокур — півонії. Вона вільно поєднувала непоєднуване. Які восени півонії?.. А у неї — були. Геній примітивізму!

На зупинці водій маршрутки незадоволено спостерігає за тим, як заклопотана молода пара втягує до салону дві великі картонні коробки з написом «макарони». Заважкі, як для макаронів. А їм назустріч вже сунуть жінки, що мало не пропустили потрібну зупинку. Двоє зі своїм вантажем спішать влаштуватись на так вчасно й несподівано звільнених місцях: поставлені одна на другу коробки сантиметр до сантиметра входять у вільний проміжок на підлозі, між його та її ногами. Пара тішиться маленькому дарунку долі: півгодинній можливості перепочити, перемовляючись стиха про щось своє. Їхня радість щира й бурхлива.

Як мало часом треба для миттєвого відчуття впевненості у тому, що ти — пестунчик долі. Бодай на хвилину. Бора згадала: щось подібне спало їй на думку під час однієї з перших ночей у будинку. Її тоді огорнуло теплом від самої лиш думки, що стіни надійно затуляють від вітру та холоду, що над головою дах і можна — роздягненій і чистій — випростати ноги у теплій свіжій постелі, — і здивувалась тоді: хіба у неї колись було по-інакшому? Хіба вона знає, що таке бути безпритульною?

Бора рада бачити усіх, кого зустрічає у видавництві — заклопотаного шефа, торохкітливу Руслану, юну колегу Оленку, яка одразу ж починає радитись з простих питань.

— Христино Богданівно, як би ви сказали потрьопана книжка ? Як правильно? Понищена ? Подерта ?

— Потріпана — цілком нормально, — охоче відгукується Бора, вмикаючи комп’ютер. — Чого боятися нових варіантів та запозичень? Я б їх сміливіше брала й активніше адаптувала. Жива ж мова, не заскорузла, не закам’яніла, нехай втягує в себе усе, що проситься, перетравлює та підлаштовує під свої правила. Потріпана книжка — бери, не сумнівайся.

Руслана теж претендує на свою долю уваги — починає докладно, із зайвими деталями розповідати про те, що у видавництві нового. Новини загалом дрібні й незначущі, але Бора їх уважно вислуховує і навіть дещо перепитує, провокуючи тим самим на ліричні відступи. Звідки б, справді, Бора знала, чим дихає видавництво, якби не обізнаність Руслани та її потреба тримати колег у курсі подій. Бора спостерігає за багатою мімікою Русланиного обличчя і раптом робить відкриття: вона слухає її з симпатією, більше того, з розумінням. Для людини такого психотипу мовчання — неабияке випробування, а особливо коли вдома нема з ким поговорити, тому, аби не знудитись у своїх чотирьох стінах, Руслана ходить на роботу щодня і саме тут редагує тексти. Ні її різкий голос, ні фірмове слово-паразит «значить», ані метушливість — ніщо сьогодні не відштовхує. Щось помітно змінилося у житті Бори, якщо вона вперше побачила за нав’язливим прагненням колеги завжди бути у центрі подій потребу самотньої людини у спілкуванні та визнанні.

Вдома їй вдається нарешті дати собі раду з одним важливим епізодом у романі — він довго пручався, аж поки вона не вирішила викреслити його взагалі, і тоді, немов з переляку, усе в ньому вибудувалось як слід, і вона залишила його у спокої. Ще кілька таких продуктивних ривків — і можна ставити крапку. Вона засинає з думками, далекими від реальності. А вночі прокидається від того, що внизу, у кімнаті Гордія, рипнули двері. Ледь чутно. Але її від того звуку підкинуло, аж сіла. Посапування Івана Івановича, що линуло знизу, не призупинилося ні на секунду, дім спав, лише Бора напружено прислухалася до легкого шарудіння. Нарешті зрозуміла — воно наближається сходами. Ледь встигла торкнутися головою подушки, як до кімнати нечутно вплив силует Лідії — світла постать ковзнула вбік і зникла за прочиненими дверима. Двері стишено клацнули, розділивши щойно загальний простір на дві окремі частини, в яких однаково не спалося, ні по той бік — ні по цей.