Галина Вдовиченко - Бора

— Це не для роману, — серйозно відповідає Лідія, не підводячи очей. — До книжки малюватиму тільки світ речей. Роман романом, а серія про птахів та котів — сама по собі.

— Во поперло! — із захватом коментує Божка, підхоплюючи Кіцманя з підлоги. — Пішли, малий, допоможеш.

Лідія малює, закусивши губу. Вдома у неї на це часу немає. Там вона робить те, що потрібно, а тут — те, що приносить втіху. Чужій людині може видатись, що Лідія — погана мати. Воно збоку, може, й справді так виглядає. Але Лідія каже, що дітям потрібна щаслива мати, а саме щасливою вона повертається додому після того, як чергова її ілюстрація лягає у коричневу шкіряну теку, знайдену в шухлядці. Лідія навіть мамі не каже, чому вона тепер так часто залишається у Львові. Бурмоче щось про театральні прем’єри, які пізно закінчуються. Сказати, що малює, — мама не повірить, а як повірить — ще й висварить. Мама у Лідії приземлена та прагматична, вона за хату та город несе відповідальність, за трьох онуків, і зрештою — за Лідію. «Як би вона давала собі раду без мене?» — каже мама своїм товаришкам. А товаришки їй: «Ой, дивися-дивися, хтось у твоєї Лідії є у тому Львові…»

Божка повертається з білими кульками морозива, розкладеними у креманки. Окремо — варення, окремо — тертий шоколад. І застає діалог Бори та Івана Івановича, у який інші не втручаються.

— …знаю лише, що людина руйнує свою душу багатьма речами; хоча мала б відчувати, що їй шкодить. Хто до своєї душі прислухається, той багато чого не робить, — каже Бора.

— …або навпаки, багато чого робить. — підхоплює Іван Іванович. — Здавалося б, основних життєвих заповідей дотримуватись неважко. Але ж порушуємо, гуртом та уроздріб. А тоді страждаємо самі і змушуємо страждати інших… Я, Христино, про це у Миколи Гоголя читав сьогодні, — Іван Іванович гортає книжку. — Ось. Послухайте! — і з вказівним пальцем вгору: — «Люди, що відбігли, здається, від схованого у самих себе, незбагненного для них світу душі, повертаються у її „прєдєли“».

З натхненного цитування Івана Івановича незрозуміло — чи то хтось так переклав Гоголя, залапкувавши русизми, чи то сам Іван Іванович зробив це поспіхом.

— Я це прочитав і подумав: людині неодмінно стає легше, коли вона повертається у світ своєї душі. Неодмінно. Навіть коли вже пізно.

Гримнули вхідні двері. Гордій вніс оберемок дров, підкинув кілька грубих гілок до вогню і сказав, скориставшись паузою:

— Таке враження, ніби я записався у філософський гурток.

Це були його перші слова за весь вечір.

— Дайте ж і Гордієві сказати! — відірвалась Лідія від малювання.

Божка теж вирішила підтримати мовчуна, вирішивши, що Гордій ніяк своєї репліки втулити не може.

— Кажіть! — заохотила його Божка, ставлячи на стіл тацю з морозивом. — Що ви про це думаєте, Гордію?

Його не довелося вмовляти.

— Я думаю, — озвався він, — що тополя — це таке собі паливо, — він покрутив долонею з розчепіреними пальцями, — на трійочку. А найкращий жар дають дубові та березові дрова. І якщо додати одну соснову дровинячку — запах у кімнаті стоятиме, як у лісі. Завтра принесу — переконаєтесь.

Божка пирхнула, викинула вперед стиснутий кулак — великим пальцем вгору.

У Лідії стрибнули кутики губ.

Більше Гордія не чіпали. Він зрідка вставляв кілька слів, але більше мовчав. За цим стояли не стриманість характеру, і не звичка тримати власні думки при собі. Мовчання Гордія було особливою формою участі у розмові, хоча і з ним зрідка траплялися напади красномовства, але таких випадків можна було порахувати на пальцях однієї руки. Дві-три лаконічні фрази за вечір — Гордієва норма.

Він слухав, як мало хто вміє, — саме слухав, а не чекав своєї черги висловитись. Своєю мовчазною увагою він найбільше підтримував вогнище взаємної цікавості.

Бору зазвичай теж можна було б назвати мовчункою, але її мовчання було іншого роду, воно йшло від занурення у себе. Вона думала про своє, про власний роман і могла не чути, про що говорять поруч. Або підвестись посеред жвавої розмови, знайти свій блокнот і щось поспіхом занотувати у ньому. Божка одного разу не втрималась, побачивши цей нотатник на камінній полиці між чорною вороною та компасом на підставці — піддалась спокусі: розгорнула, пробіглась очима. І нічого не зрозуміла. Якісь уривки думок або окремі слова. Пізнала лиш вислів Гордія — він вчора пожартував: «Нічого, і на нашій вулиці машина з ковбасою перевернеться!» І саме ця фраза була останньою у Бориному записнику.