Галина Вдовиченко - Бора

У кімнаті сина тихо-тихо. І не постукаєш у двері, не запитаєш якусь дурницю, не увірвешся без дозволу, аби ідеєю поділитися. І для роботи пропав вечір. Хіба спробувати розгорнути книжку, дивитися у неї до мигтіння в очах, перечитуючи одне речення знов і знов, так врешті-решт і не вникнувши у зміст.

Прокидається Бора від запаху кави, яким тягне з кухні. Чути легкі стрімкі кроки вздовж коридору, за ними — важке тупотіння, придушений сміх біля вхідних дверей: наздоганяють одне одного чи що? О восьмій ранку.

— Ма! — кричить Влад. — Ми пішли!

Бора виходить зі своєї кімнати, затягуючи пояс халата.

— Куди так рано?

— У басейн. Катя звідти на заняття, а я — на іподром.

Іподром поруч — за кілька хвилин ходьби від будинку. Влад вже років із десять туди бігає, а тепер здійснилась хлоп’яча мрія, тепер стайня на іподромі — місце його роботи. Борі важко примиритись із тим, що Влада не приваблює навчання у вузі. Він впевнений, що й без вищої освіти можна бути щасливим. Можна, звичайно, коли це звучить як абстрактна істина, а не тоді, коли чуєш це від свого сина, розумного та занадто самостійного. Суперечки наразі нічого не дають, вони вже не раз говорили на цю тему, і Бора тимчасово визнала аргументи сина. Після того, як він сказав: вступатиму, коли відчую потребу вчитися далі, а зараз не відчуваю. Весело й впевнено сказав, так, як вчорашнє: це Катя, вона буде жити з нами. Тоном, що не передбачає обговорення.

— Куди син вступає? Вже визначився? — цікавились знайомі. І не приховували щирого подиву в очах: — Нікуди?.. Працюватиме? Де?.. Це що ж, виходить, конюхом?.. — І відбирає мову. Аут, винос тіла. В очах запитання: і як ти це дозволила? Борі б віджартовуватись або уникати прямої відповіді, а вона спочатку відповідала, ніби як виправдовувалась, і дратувалася від себе, а потім навчилась говорити на тему найближчого майбутнього сина спокійно й впевнено. Від сина й навчилась.

Кава закінчилась. Бора розкриває нову упаковку, зосереджено береться до щоденного ранкового ритуалу. Але традиційна кава сьогодні не смакує. І запах притлумлений, не той. Починається ранок нового життя.

За вікном тролейбуса осінь зріє, важчає, набирається темної дощової вологи. Усе менше легкої ажурної бронзи, усе більше принишклого сірого. До нової реальності треба призвичаїтися, змиритися з нею і, приймаючи зміни, знайти нові точки опертя. Які, наприклад? Син подорослішав. Сімнадцять — вже не хлопчик. Залишається довіритись йому і не заважати. Подивитись на події під іншим кутом зору і побачити хороше. Ну що, наприклад? Та хоч би й визнати той незаперечний факт, що у сина — чоловічий характер, він, без сумніву, здатний на вчинок; хіба не цього вона хотіла? Особливо відтоді, як загинув Славко і вона боялась, що без батька важко буде виховати хлопця?

На роботі — аврал. Горять терміни здачі текстів. У повітрі висить загальне роздратування, пахне грозою нез’ясованих стосунків. Ось-ось гряне буря. Аби день остаточно не пропав, треба звідси вшиватися. Скинувши недоправлений текст на флешку, Бора зазирнула у прочинені двері до шефа: попередила — вдома працюватиму. Той затримав на ній відсутній погляд, відірвавшись від своїх думок, відповів нарешті:

— За умови, що ввечері скинеш те, що зробиш. Не встигаємо, хай йому грець!

— У мене щось з Інтернетом, — починає вона і замовкає, наштовхнувшись на кам’яний вираз шефового обличчя. — Але у будь-якому разі текст ввечері буде у тебе, в поштовій скриньці чи на столі.

І пішла зла на себе, ніхто ж за язика не тягнув. Бовкнула — тепер мусить зробити. А згодом, як це буває, переконається, що лихоманили даремно: замовники не поспішатимуть з переглядом тексту та своїми зауваженнями, і тиждень тягтимуть, і два, ніби й не лякали наслідками від зриву домовленостей. Видання за гроші замовників Бора не любила. Краще б їй дали редагувати ще один довідник травозная, який видавництво видає власним коштом.

— Боро, хочете, я вам допоможу?

Пеппі. Та, що працює у піцерії за їжу. Сьогодні на ній кумедний плетений берет, насунутий до самих брів.

— Можу подивитись, що у вас з Інтернетом, — пропонує вона.

— А ти в цьому тямиш?

Руденька так красномовно пирхає, ніби почула відверту дурницю, але усміхається щиро:

— Що сталося?

Бора пояснює.

— Кажіть адресу, — зупиняє її руденька.

І Бора називає нову адресу.

З видавництва вони виходять разом.

— Тільки… — згадала Бора. — Я ще хотіла взуття купити. Забіжу на розпродаж, тут, за рогом, сьогодні знижка — мінус п’ятдесят відсотків. А тоді вже додому.