Наталка Сняданко - Чебрець в молоцi

Як-от, наприклад, із рожевою блузкою. Коли Ліля востаннє бачилася з чоловіком, що міг би стати батьком її тоді ще не народженої дитини, він прийшов із жінкою, з якою тепер збирався жити. І на цій жінці була рожева блузка. Точнісінько така сама, як та, що колись невідомо звідки з’явилася на Лілиній шкільній парті і яку вона згодом викинула в смітник. Тільки більша на кілька розмірів і з плямами поту попід пахвами. Побачивши це, Ліля розсміялася і зрозуміла, що їм немає про що розмовляти. Софійка, яка пішла з нею на зустріч, так і не зрозуміла, в чому була справа.

Після того як Ліля закінчила навчання й повернулася до рідного міста, вони жили втрьох з Дариною і Настею, донькою Лілі. Улюбленою розвагою Насті було спостерігати за листям на деревах. Ніщо не тішило її так, як осіннє опадання листя: вона народилася влітку, тому почала свої спостереження саме з опадання, потім усю зиму вона розпачливо показувала на голі гілки й починала плакати, а весною знову страшенно тішилася появі зелених листочків і цвітінню дерев, за яким спостерігала з не меншим захопленням, — такого захоплення не викликали в неї ані пташки, ні песики, ні навіть котики, якими у її віці захоплюються діти. «Листя» було першим словом, яке Настя навчилася вимовляти, і Дарина, яка гуляла з малою в той момент, навіть трохи повагалася, чи не означає це по-дитячому спотворене «Настя».

— Листя, — упевнено й чітко повторила мала, і сумніви зникли.

Відтоді як з’явилася Настя, у Дарини раптом вивільнилося багато часу. Вона продовжувала працювати, але тепер уже тільки на півставки, щоб більше часу проводити вдома й гуляти з малою. Їй було трохи дивно почувати себе у ролі бабці, тому вона уникала слова онука, а Настя називала її Дариною. Прогулянки стали дуже важливим елементом існування Дарини — вона ні за що не погодилася б відмовитися від них і повернутися знову до того забіганого, зосередженого на дурницях і побуті ритму, у якому жила досі.

Спершу вона гуляла у мікрорайоні, де вони жили і що складався з висотних «спальних» будинків, панельних або цегляних, різниця у якості між якими була невеликою, — тут на кожному кроці стояли понурі цілодобові кіоски з вибитими шибами та товарами першої необхідності, чільне місце серед яких займав, ясна річ, алкоголь. Іншим важливим елементом архітектурного ландшафту були продуктові базари, чомусь аж п’ять, і всі п’ять поширювали довкола себе нестерпний сморід, мабуть, тому, що платні туалети довкола не користувалися серед працівників особливим попитом. Біля кожного продуктового ринку обов’язково ліпилися одна до одної розкладачки секонд-гендів, на яких Дарина любила шукати одяг для них із Лілею та Насті. Були в цьому районі і дитячі майданчики, на яких вперто бавилися діти, хоча і важко було збагнути, що саме їх туди приваблювало — розламані гойдалки, розкидані там і сям дохлі миші чи пісочниці без піску: навіть якщо хтось із батьків не витримував і привозив самоскид піску, насипавши його великою горою посеред майданчика, то вже через два-три дні з цієї гори все одно залишалася жалюгідна купка, — все решта безслідно зникало.

Колеса дитячого візочка застрягали поміж нерівними бетонними плитами тротуару, провалювались у глибокі ями на асфальті та буксували в болоті неасфальтованих стежок. І десь приблизно через місяць Дарина відчула, що більше не може щодня спостерігати за стрімким множенням сателітарних тарілок на балконах, стрімкішим за яке було лише зростання куп сміття, накиданого довкола помаранчевого кольору контейнерів, які зрідка вивозили комунальні служби. Кілька разів на день вміст цих контейнерів старанно екзаменувався місцевими бомжами, кількість і респектабельний зовнішній вигляд яких (ті самі секонд-генди) спонукав до припущення, що між ними були не лише бомжі, а і якась специфічна богемна публіка, якій порпатися по смітниках видавалося рентабельнішим, ніж заробляти на життя.

І тоді Дарина почала виїздити до центру, брала з собою в термосі їжу для Насті й проводила майже цілі дні на вузьких вуличках середмістя. Вона завжди мріяла жити в котромусь із таких будинків, де ще функціонують австрійські водотяги, на підвіконнях під’їздів стоять вазони, а стіни сходової клітки оточені старезними матовими дзеркалами у масивних бронзових рамах. Але на таке помешкання їй ніколи б не вистачило грошей, а якби вистачило, то тільки на якесь в аварійному стані, ремонт якого був би надскладним завданням і коштував би значно більше, ніж саме помешкання. Вона давно не бувала на таких вуличках, а ще давніше гуляла тут так неквапливо, розглядаючи орнаменти решіток на підвальних вікнах та балконах, ліпнину на фасадах, сигнатури на каналізаційних люках з минулого й позаминулого століть. Стрімке зростання кількості сателітарних антен біля балконів уражало й тут, але значно болючішим було те, що відбувалося з вікнами. Майже щодня Дарина натрапляла на процедуру вибивання із котроїсь стіни сецесійних дерев’яних рам, на місце яких понурі чоловіки в комбінезонах намагалися притулити металопластикові конструкції стандартних розмірів. Для цього їм потрібно було щоразу проявити фантазію: наприклад, повідбивати ліпнину і заліпити гіпсокартоном овальні луки над вікнами, щоб нічого не заважало білити фасад довкола вікна у яскраво-зелений, скажімо, колір, чи причепити на місці повідбиваної ліпнини прозорий пластмасовий дашок. Вона почала носити з собою фотоапарат і фіксувала те, що зникало в неї на очах. За кілька місяців назбирала три великих альбоми світлин.