Наталка Сняданко - Чебрець в молоцi

Трапилося це тоді, коли вони вчилися шити сорочки. Ліля, свідома своїх більше ніж скромних здібностей до шиття, відразу вибрала найпростішу модель із суцільно викроєними рукавами й коміром без застібок. Трохи схожу на косоворотку. Тоді саме такі були в моді. Вона купила для сорочки просту тканину, якийсь жовтий сатин, аби не морочитись із слизьким шовком, як це робили більшість її однокласниць. Але всі ці полегшення не допомагали. У якийсь момент, — Ліля досі не могла б сказати, у який саме, — вона зайшла у глухий кут і просто не знала, як продовжувати роботу. Надія Дмитрівна вперто ігнорувала її, вважаючи, що така халявна модель зовсім не робить честі Лілі і дівчина повинна впоратися з цим без сторонньої допомоги. Ліля продовжувала мордуватися біля своєї сорочки більше двох чвертей, — за цей час її однокласниці встигли пошити собі цілий гардероб. А в кінці з’ясувалося, що зшити цю сорочку взагалі неможливо, бо замість правого і лівого рукавів Ліля викроїла два лівих. І усвідомила це в останній день чверті, коли їм потрібно було здати готові вироби й отримати оцінку за чверть. Тепер Лілі раптом стало ясно, чому Надія Дмитрівна так старанно оминала її весь цей час, ні разу не підійшовши протягом цілої чверті, аби допомогти зшити викроєний виріб. Мабуть, так вона хотіла продемонструвати усьому класу, як виглядає особа, позбавлена справжньої жіночої честі. Лілі стало страшно. Зовсім не через те, що оцінка з праці зіпсує її відмінний табель, хоча і це було, ясна річ, прикро. І навіть не через те, що, дізнавшись про її лажу, всі будуть сміятись і ще довго підколювати. Вона сама не могла б назвати причину свого страху, який охопив її раптово — їй аж потемніло в очах, серце на мить завмерло, а потім загнано заколотилося, нагадуючи центрифугу, яка різко зупиняється і з важким поскрипуванням розганяється у протилежний бік, перед очима раптом почали з’являтися якісь танцюючі карлики у жовтих сорочках із рукавами, заправленими всередину. Карлики замість рук мали тільки долоні, причіплені до шиї на тоненьких шворочках, і ці долоні, підняті догори, крутилися вправо і вліво під нечутну музику, а в повітрі раптом різко запахло чебрецем. Від цього запаху Ліля отямилась і почула, що Надія Дмитрівна голосно вимовляє її прізвище, — з її роздратування, мабуть, випливає, що вимовляє вона його не вперше. Ліля піднялась і на ватяних ногах посунула до дошки, тримаючи в руках сорочку, глянути на яку не наважувалася.

— Гм, дивно, — сказала Надія Дмитрівна. — Хіба у тебе була не жовта сорочка без ґудзиків, — здивовано запитала вона.

Ліля опустила очі й побачила перед собою ідеально зшиту рожеву шовкову блузку зі стієчкою і ґудзиками спереду. Їй ніколи не вдалося б пошити щось аж таке складне.

— Ти вирішила показати мені одну зі своїх блузок? — недовірливо поцікавилася Надія Дмитрівна. — Чи ти справді пошила її? Я не пригадую такої моделі у вашому класі.

Ліля розгублено мовчала: вона не знала, звідки на її столі взялася блузка.

— Надіє Дмитрівно, — підняла руку Софійка, яка сиділа за Лілею, — вона дійсно сама це пошила, я бачила. Подивіться, ось викрійки.

— Так, так, вона пошила, — підтвердили ще кілька однокласниць, що сиділи поруч. — Ми бачили.

Надія Дмитрівна підійшла до машинки, за якою працювала Ліля, недовірливо роздивилася викрійку, підняла з підлоги обрізки рожевого шовку, мовчки повернулася до свого столу і поставила Лілі п’ятірку за чверть.

Ще дорогою додому Ліля викинула блузку в смітник. Вона ненавиділа рожевий колір, а тим більше штучний шовк, із якого було пошито сорочку.

Ще раз вона згадає про цей епізод, коли від неї піде той, хто так і не став батьком її дитини, на той момент ще не народженої, піде до старшої за себе і за Лілю жінки, невродливої і вульгарної. Цього ніхто не зрозуміє, і більшість знайомих намагатимуться переконати його не робити цього. Ліля не намагатиметься: вона розмірковуватиме над дивною природою людських спогадів, про які прийнято думати, що вони виривають із забуття тільки приємне, а неприємному дозволяють зникнути. Ліля не могла б сказати, що згодна з цим, — у її спогадах багато неприємного, можливо, навіть більше, ніж приємного. І вона не розуміє, що є причиною цього. Специфіка її власної пам’яті, яка забуває приємне, хоча мала би робити навпаки, чи здатність психіки змінювати ставлення до минулого. Погане не зникає з пам’яті. Воно залишається, як глибокий поріз залишає по собі шрам. Але змінюється ставлення до нього, зникає гострота відчуттів та емоцій, натомість з’являється ностальгія, без якої не обходиться ніщо, пов’язане з минулим, і неприємні речі виглядають уже по-іншому, ніби крізь товщу води з дна неглибокого ставу, але вже не прозорого, як колись, а затягнутого тонкою плівкою ряски. І це не викликає огиди, а лише м’яке тепло, бо, яким би не було минуле, воно завжди приваблює інтимністю знаних лише тобі деталей, спогадами про зниклі вже реалії часу, якими можна ділитися з однолітками й відчувати спільність, недоступну ні старшим, ні молодшим за тебе. З майбутнім усе зовсім навпаки, особливо з приємним майбутнім. Коли довго чекати якоїсь радісної події чи здійснення якогось бажання, то відразу потрібно готуватися до розчарування, бо саме очікування, як відомо, завжди приємніше від того, чого чекаєш. Очікування майбутнього чимось схоже на момент прийняття важливого рішення, коли, з одного боку, усвідомлюєш власну привілейованість і можливість самостійно вирішувати власну долю, а з іншого — не можеш поворухнутися від панічного страху, пов’язаного з занадто великою відповідальністю, що до неї зобов’язує свобода прийняття рішень. Коли знайомі намагалися жаліти Лілю й звинувачувати в безглуздій жорстокості біологічного батька її дитини, вона не знала, як пояснити їм, що шкодувати насправді потрібно його. Адже людина, яка приймає рішення, розплачується за нього набагато жорстокіше, ніж та людина, за яку все вирішують. У ролі жертви боляче лише раз, достатньо знайти в собі сили подолати прикрість й образу, і потім життя повертається до звичайних і приємних речей. Зовсім по-іншому все відбувається у протилежній ролі, коли спершу потрібно пережити довгий період болючих сумнівів, далі докорів сумління, а потім ще і зневаги оточення. А якщо за цей час стосунки її колишнього коханого з його теперішньою коханою охололи, що нескладно припустити, то до всього цього малоприємного букету додається ще й розчарування. Ні, зовсім не Лілю потрібно було жаліти в цій ситуації. Їй подобалося власне минуле, і вона часто з обережністю перебирала в пам’яті епізоди з нього, які давали їй утіху й можливість принаймні в уяві вирватись із безнадійної повторюваності буднів і побачити, що серед цієї монотонності часом залишаються непоміченими речі, про які згодом хочеться згадати, навіть якщо час і вибірковість пам’яті й видозмінюють їх до невпізнаваності. І не має значення, наскільки приємними є ці спогади, — вони в кожному разі є тільки в одному примірнику, і навіть найкраща шкільна подруга, з якою ви завжди сиділи за одною партою, пригадуватиме щось інше, по-іншому, або взагалі не пригадуватиме.