Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

А ще тієї ночі тобі вперше наснився високий, може, надто худорлявий для свого зросту чоловік із карими, чорно розіскреними очима. Ловець Снів.

— Привіт. То що, почнемо? — І наче з ланцюга зірвався: почав снитися тобі мало не щоночі. Протягом довгих, загублених шести років.

Влада ти більше ніколи не бачила і нічого про нього не чула. Він назавжди пішов із твого життя.

Сашко приголомшено підводиться. За весь час твоєї розповіді він не сказав жодного слова, навіть не поворухнувся.

— Ти сподіваєшся, Влад прийде на твій похорон? — питає тихо-тихо, наче боїться когось розбудити.

— Хіба можу я на таке сподіватися? — ти зиркаєш на годинник. — Час настав. Зараз мене ховатимуть. А такої вистави я не пропущу.

Сашко опускає погляд. Темні кола під очима (бо ж повішений) стають ще темнішими у невірній передсвітанковій імлі:

— Я не хочу, щоб ти йшла. Розумієш… ти можеш там залишитися.

Отепер ти смієшся. Навигадував! Кому ж цікаво вікувати на кладовищі? Там же навіть телевізора нема. Відчиняєш дзеркальні дверцята шафи.

— Краще порадь, що мені одягти на таку урочисту подію. Може, вбратися трагічно, в чорне? Все-таки в мене горе — я померла…

— Вбирайся, як хочеш. Хто тебе там побачить?

— Ну, не кажи! А раптом який дідок вилізе зі склепу на ранкову прогулянку? Йому ж треба буде про когось сказати: куди котиться сучасна молодь?

Сашко абияк пробує посміхнутись:

— Ну, добре, вдягай оту коротку спідничку і шкарбани на підборах. Усіх дідків порозлякуєш…

— А до спіднички? — обурено перепитуєш ти.

— Оту драну майку з вирізом до пупа.

Щойно ти постаєш перед ним вбраною у ці лахи, малий сумно дивиться на тебе. І вже не жартує.

«Ти не повернешся», — кажуть тобі його очі на прощання.

…Кладовище зустрічає тебе холодним закляклим світанком, що поволі спливає над перекошеними хрестами й надгробками. Зяють роззявленими пащеками кілька щойно викопаних могил. Одна з них — твоя. Та, де найменше людей та жалобних вінків і яку спритники-гробарі сподіваються засипати першою. Бо тут не буде священика із промовою — ховають дівчину-самогубцю. Ти тримаєшся дещо віддалік. Не знаєш, хто з присутніх живий, а хто — вже упокоєно мертвий. Декілька згорблених постатей сторожко озираються на тебе. Мертві.

— І куди котиться сучасна молодь?! — чуєш просто у себе за спиною. — Ну хто, скажіть мені, коли ваша ласка, так на похорон вбирається? Власний!

Озираєшся. Перед тобою лютує і бризкається слиною якийсь старезний напівзотлілий дідок, вполовину з’їдений червами. Щойно зі склепу, як Сашко й попереджав.

— Ну, а себе ви бачили?

— Я тут уже дві сотні літ лежу! І щоб ви знали, панянко, для свого віку я непогано зберігся! Так-так, як на дві сотні літ — досить непогано…

І, уздрівши в тобі покірного співрозмовника, дідусь (у минулому вчений-біолог) починає довгу розповідь про те, що на кладовищі тлінні людські тіла розкладаються дуже швидко. Першими гниють шлунок, кишківник, печінка, селезінка. Дещо пізніше черга дістається й до серця, нирок та легень. Труп постійно втрачає рідину, котра безбожно просочується крізь шкіру і (не треба мені тут сміятися!) природні отвори організму. Рідина розтікається домовиною та врешті (якою б коштовною та водонепроникною домовинка б не була) потрапляє в землю. За кілька років труп висихає й перетворюється на скелет. Наступні 10–30 років (залежно від ґрунтово-кліматичних умов, а вони зараз, ти ж знаєш, постійно змінюються) триває мінералізація — розпад тіла на окремі хімічні сполуки. А от в такому вигляді кожен із нас може існувати в землі сотні й тисячі років. І тебе це також стосується.

— Ішли б ви, діду, на… східну частину кладовища, — знічев’я радиш йому. — Там, здається, вашого прапраправнука ховають.

Дідок поспіхом шкарбає туди. Він уже поховав не одне покоління своїх нащадків. Похорони він любить і поважає, розуміється на них, як бундючний сомельє на добре вистояних французьких винах, що коштують цілих статків.

Ти полегшено переводиш подих. Тепер можна роззирнутися. У пошуках Влада? Чи Енн Марі Скотт? Ніхто з них не з’явився. Кілька шизоїдних особистостей з роботи (на чолі із незвично засмученим Андрієм), заблуканий Ісус Христос (оце чувака робота дістала — аж на кладовище припхався, аби тільки за «компом» не стирчати), Вітасик з родиною (люди в чорному) та двійко замурзаних гробарів, що, спершись на лопати, чекають, коли вже нарешті можна буде засипати землею дурну і, певно, страшну дівчину, бо ховають бідолашну в закритій труні.