Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

ВОНА ТЕБЕ ВБ’Є

Вона — це ти. Тебе — це його. А далі омана минається. Запізно, звісно, бо все вже сталося. Згодом ти часто уявляла, як одного разу, посеред буденних справ, до тебе прийде Розплата. Візьме за руку і скаже:

— Ходімо.

А потім поцікавиться майже зі співчуттям:

— Кричатимеш чи як?

— А допоможе?.. — ти не впізнаєш власного голосу.

Розплата непевне здвигне плечем. І на ранок ти зникнеш зі свого зручно облаштованого життя.

Це якби хто прийшов. Але ж ніхто не приходив. І помалу ти звиклася зі своїм маленьким, власноруч умебльованим пеклом. Ту історію ти заштовхала до найдальших закутків своєї пам’яті, як люди складають старий, вийшлий з ужитку мотлох на припалому багаторічним пилом горищі. А далі — відійшла і подумки підпалила всю будівлю. Як білий шовк, вона агонією зайшлася у пелюстках вогню. За кілька довгих загублених років від неї лишилися самі холонучі вуглинки. Навіть якби захотіла, ти не змогла б її воскресити. Більше того, ти й сама стала впевнена, що її НЕ БУЛО.

Отепер можна починати нове життя, підійматись сходинками кар’єри, занурюватись у список справ на сьогодні. І раптом — оті сни. Та навіть їм не до снаги було примусити тебе ЗГАДАТИ. Ти зустріла їх, як чужинців, і ввічливо провела до дверей. От чому вони поверталися й поверталися. Таке іноді трапляється: сни-серіали, що заманюють у себе підступним, споконвіку людським бажанням знати:

А ЩО Ж БУДЕ ДАЛІ?

…— Мене звати Влад. Вперше я налякав тебе цією фразою, коли спробував познайомитися. Ти сиділа в парку і читала якусь книжку. Та книжка тоді випала із твоїх рук, наче ти почула ім’я Диявола. Я нахилився, щоб підняти її і… нічого не прочитав на обкладинці. Ти ж знаєш, я майже не вмів читати. Це вже потім я дізнався, що на обкладинці було написано:

А прототипа графа Дракули звали, здається, Влад Цепеш. Вихопивши свою книжку, ти йдеш. Мене звати Влад. Додумався.

Потім я почув, що ти підробляєш натурницею. Дав оголошення в газету, де ти зазвичай шукала вакансії. Ти відгукнулася. Однак, щойно побачивши мене, ти знову йдеш. Але я зміг тебе вмовити. Вже тоді я шалено був закоханий у тебе, а як наблизитися — не знав. Картина була лише приводом. Я вклав у неї стільки кохання!

А потім… світ перевернувся. Ти зникла з мого життя. Не знаю, чи ти відчувала, але я вже тоді знав — ти вагітна. У нас мала народитися дитина. Хлопчик. Усі дні для мене минали у німому заціпенінні-чеканні. «Вона не повернеться», — щодня казали мені батьки. Я робив вигляд, що нічого не чую.

До тями я приходжу вже на даху — за один-єдиний крок від прірви. Останньої миті опам’ятовуюсь. Я не хочу робити того, що роблю. Однак вже запізно. Я лише встиг побажати, щоб ти цього ніколи не дізналася. Все одно я не зміг би зробити тебе щасливою. Та я не знав, що ти забудеш мене…

Отоді я й покликав його — Ловця Снів. Насправді в нього багато імен. Дехто називає його Дияволом. Я лише хотів, аби він нагадав тобі про мене, а він…

…Ні, у певному сенсі його бажання здійснилося. Мимоволі ти згадуєш напівзабуту легенду про Летючого Голландця, який так хотів обігнути мис Доброї Надії, що теж покликав Диявола, а він…

Ти, звісно, дізналася про смерть Влада, бо його мати написала ту записку, а батько, випадково зустрівши на вулиці, так тобі й сказав: ЦЕ ТИ ЙОГО ВБИЛА, але ти цього не пам’ятала і воно тебе не мучило. Ти забула. До певного часу. А потім час, сполохано завмерши, зупинився навіки. І прийшов Ловець Снів.

— Чому ти не була на моєму похороні? — з болем питає Влад.

Так. На похороні ти не була. Не хотіла бачити, як і його ховають, забирають від тебе, навіщось засипають землею, обкладають купою квітів, яких він ніколи не любив…

— Я зрадила тебе, Владе, — ці слова звучать рівно і зважено, бо в тобі, як рефлекс, прокидаються всеїдні докори сумління. — Зрадила. У всіх значеннях цього слова.

— Тут подібні речі втрачають значення, — проникливо каже він.

— Я зрадила тебе з тим, хто ніколи не заговорить зі мною про кохання, лише про прибутки, які він не бажає через мене втрачати. Одружені чоловіки — вони або сіють любовними зізнаннями на всі боки, або торочать про гроші, вважаючи, що то — найсолодша музика. І треба сказати, рідко помиляються. Я зрадила тебе, Владе.

— Тут подібні речі втрачають значення, — повторює він. — Просто пам’ятай мене, гаразд? НЕ СМІЙ МЕНЕ ЗАБУВАТИ.

Тепер вас розділяє тільки поріг. Влад сумно посміхається. І зачиняє перед тобою двері. А далі — нічого. Цілковите затемнення.