Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

…Гноми-будинки, що покірно повклякали довкола порепаного шляху в нікуди. Миші-крамнички, що порозбігалися між тими гномами і чиї роззявлені двері-очі підстерігають байдужих до всього перехожих, хапають за руки, затягують досередини, пропонують роздивитися старанно розкладені поличками лискучі нутрощі (може, щось купите?) …

Тебе не запрошено. Бо ти не з пристойних городян. І ти не маєш грошей навіть на довбану дрібничку.

…А за світляками металопластикових вікон протікає затишне, розмірене життя інших, які перезуваються з вулиці у принесені псом домашні капці і йдуть дивитися СЕРІАЛ. А тобі лишається порожня, всипана папірцями й недопалками бруківка рідного міста, що нею ті інші поспішали на-роботу-з-роботи, зачинені крамнички, що в них забігали вони мимохідь, — так, купити якусь дрібничку. Тобі — у твоє необмежене володіння, користування і розпорядження — лишається нічна вулиця.

Вулиця без назви і без адреси, усі вулиці світу — знайомі і вперше бачені — враз набувають інших, хижо вищирених значень, бо тобі нікуди піти. Архетип вулиці заповзає у твоє налякане серце, згортається там клубочком і робить тебе частинкою себе. Робить вулицею. І вулиця деформує рештки будь-яких людських твоїх бажань, зливаючи їх у всепоглинаюче одне — ВИЖИТИ. Навіщось. За будь-яку ціну.

Так ти й робила. Старанно обминала інших безпритульних волоцюг, особливо тих, біля церкви. Бо це наївним перехожим здається, що вони просять і витрачають гроші іменем Господа. А ти якось побачила, як пізнього вечора біля старенького сліпого дідуся-прохача пригальмував наворочений «мерс», і той дідусь, скинувши брудне дрантя, вмить перетворився на здорового (і зрячого) молодика з недобрими очима і звично заповз у «мерс»:

— Паєхалі! В начьной клуб! На паті!..

«Мерс» вибухнув котримсь із шедеврів пєвца Тіматі (теж щось про «паті»), запальним дівочим сміхом (три грудасті кралі, що повисовувались із вікон, наче посходили з кліпів того Тіматі) і — нетерпляче рвонув із місця. Ти відступила у темряву. Якщо «сліпий дідусь» дізнається, що ти його бачила, тобі — не жити.

Часом доводилось ховатися і від дільничних міліціонерів. Бо хоч ти й відлякувала людей своїм зовнішнім виглядом, один з них не погребував підійти до тебе і спитати про документи. Паспорт чи що. Жодних документів у тебе з собою не було. Вони залишилися десь там, у минулому житті. Потім дядько-дільничний діловито поцікавився, скільки тобі років. На той час тобі виповнився двадцять один. Та він не повірив — виглядала ти на сімнадцять. І нагадувала йому, певно, дурну вередливу дитину, що втекла з дому, аби не ходити до школи, або легковажну дівулю, котра, начебто не вступивши до університету, приторговувала власним тілом на вулиці. Спитав про родичів чи батьків. Ти здригнулась, але промовчала. Тож він зупинився, мабуть, на легковажній дівулі. Сказав, що мусить забрати тебе до відділку. А там — розберуться. Однак повіз чомусь до непримітного обійстя за містом, яке всю дорогу називав сауною. А що? Якщо тебе відмити як слід і перевдягти у нармальні лахи, може, згодишся на щось. Може, ти ще й незаймана? Га? Зізнавайся. Хоча вуличні дівки й у дванадцять навряд чи бувають незайманими…

Не надто замислюючись, що робиш, ти на ходу розчахнула дверцята його службового авто і викинулась із салону. Глухий удар із деркучим болем — і світ (під акомпонемент дядькових матюків) замерехтів, закрутився і погас.

Прокинулася ти аж надвечір. Неподалік дороги. У якомусь болотяному ярку, густо порослому здерев’янілою кропивою й будяками. Оце, певно, й врятувало тебе від заповзятливого дядька-міліціонера. Не схотів, видно, чоботи бруднити, спускаючись за неповнолітньою шльондрою у бур’янисту каламутну калюжу. А може, вона там здохла? Тоді тим більше не схотів. Поїхав собі далі у своє міліціонерське життя, на околиці якого, певно, чекала його огрядна добросердна дружина та кілька люблячих діток.

Ти спробувала поворухнутися. Ноги й руки заклякли і нізащо не бажали тебе слухатися. Дерта рана на стегні горіла й пекла, хоч ти й лежала у крижаній воді неглибокої ярової калюжі. Ти заплющила очі. Заснути і не прокинутися.

Але прокинулася. Над яром спливав холодний затуманений світанок, все довкола було вкрите чудесними візерунками килимкового інею. Ти зробила над собою зусилля і звелася на ноги. Іній був і на тобі. Але ти прокинулася.

Кілька днів, здається, пішло на те, аби лісками й долинами дістатися міста. Не виключено, що іншого, сусіднього. Бо, знесилившись од голоду та надривного кашлю, що мучив тебе з тієї ночі в калюжі, ти вже нічого не розбирала. Рана на стегні вперто не бажала загоюватися. І хоч ти й замотала її якимсь брудним ганчір’ям, вона однаково кровила, пекла і гноїлася. Морозне повітря не прохолоджувало. Гарячковий липкий жар міцно й невидимо обхопив тобі голову, двоїв усе перед твоїми запаленими очима, аж доки ти не осіла в кучугуру снігу поряд з якимсь оббитим вагонкою мінімаркетом і — все довкола вимкнулося, наче за електричним імпульсом.