Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

Записувати потреби нема — це та сама «дурка», де ти бачила свого батька. В чому була, вибігаєш на вулицю. Пів на другу ночі. Навперейми ловиш таксі. Водій матюкається і везе тебе в «дурку», де, власне, він переконаний, тобі й місце. Вискакуєш із авто. Решти не треба. І вам хай щастить. Тарабаниш у шибки лікарняного передпокою. Заспана чергова медсестра теж матюкається. Ні, до ранку ти почекати не можеш. Дратуючись, вона кличе чергового лікаря і, про всяк випадок, охорону. Лікар виявляється твоїм сьогоднішнім знайомим (дворецьким), охорона — ні. Однак він велить тебе пропустити, бо, зрештою, в будь-якому разі ти знайдеш нагоду сюди пробратися. Тобі до піаніста? Ні? І він веде тебе до палати, де знаходиться молодий хлопець, якого тільки-но привезли.

— Влад?..

Влад не відповідає. Просто сидить і незворушно дивиться кудись перед собою. Ти озираєшся на лікаря. Той безпорадно розводить руками: таким його привезли. Він і досі не прийшов до тями. Чому? А хто ж їх, савантів, знає? Ця недуга досі нерозгадана медициною.

Твоє рішення блискавичне і швидке:

— Я хочу його забрати.

Лікар знову розводить руками:

— Ти ж бачиш, що це неможливо, сонечко.

— Я вам не сонечко. А це — мій хлопець. Ви ж не збираєтеся тримати його тут силоміць?

— Силоміць? — позаяк ти відмовилася бути сонечком, лікарю кортить позбиткуватися. — Ми тут силоміць нікого не тримаємо. Все просто. Він зможе піти, якщо… підведеться і піде.

Ти ще раз озираєшся на Влада, свідомість якого блукає десь недосяжно далеко, і швидко переводиш погляд на лікаря:

— Ви… знущаєтесь із мене?

— Я? — він сміється. — В жодному разі! З тебе знущається сама природа, дитинко, бо наука досі не з’ясувала природи таких недуг. Але моя думка, якщо бажаєш, — вони просто роблять те, що хочуть. І тільки! Саванти, так само як аутисти та люди з синдромом Аспергера, інші, ніж ми, їм начхати на правила пристойності й етикету. Вони будь-якої миті можуть встати з-за столу і зачинити двері перед такими, як ми. Відчини двері, люба моя. Він піде з тобою, тільки якщо сам захоче.

Повільно ти закипаєш від люті: божевільні теорії цього старого лікаря розходяться з усім, що ти встигла дізнатися про савантизм:

— По-вашому, він не хоче навчитися читати чи хоч раз написати власне ім’я без помилок?..

— Підсвідомо — не хоче, — його логіка залізна і проста. — Нащо твоєму другові читання й письмо, якщо він має живопис? І тебе. Бо ти й без того кохаєш його, чи не так?

— Його мозок помирає!..

— Звичайно. Ті частини мозку, якими він вперто не користується, просто приречені відмирати. З часом. Тож відчиняй двері або вимітайся, — зиркає на годинник. — Друга ночі, як-не-як!

Тобі стає моторошно. Цей лікар — вночі він зовсім інакший. А що, як щоночі (рівно о дванадцятій?) у нього вселяються душі усіх померлих тут від нудьги (нерозгаданих медичних таємниць) психіатрів? Тільки очі лишаються тими самими — вицвіло-блакитними, живими, насмішкуватими. Аби хоч якось приховати непрохано наповзаючий страх, ти присідаєш біля свого нареченого. Намагаєшся упіймати його погляд:

— Владе? Ти чув, що сказав цей лікар? Зараз друга ночі. Ходімо додому…

Даремно. Він не чує тебе або ж просто, якщо вірити цинічнім теоріям психіатра, не хоче чути. Двері зачинені. Ти крапля за краплею починаєш втрачати так довго стримуване терпіння:

— Ходімо додому! Якщо ти зараз не підведешся і не підеш, тобі доведеться ночувати тут, а мені — під лікарнею, бо я теж нікуди без тебе не піду!..

Лікар з цікавістю спостерігає за вами. Зараз ще дістане блокнотик і почне щось записувати. Жоден м’яз не здригається на Владовому обличчі. Ти підводишся:

— Добре. Ми залишаємось. Але… скажи хоч слово!

Слів нема. Ти повертаєшся до нього спиною і у відчаї дивишся на примару-лікаря. Саме час визнати свою поразку.

— Де ти так довго була, Єво?

Ти озираєшся. Влад спитав це, наче й нічого не сталося. І підвівся. Отепер лікар і справді дістає блокнотик. Згодом — викликає для вас таксі.

Тієї ночі ви кохалися наче востаннє — пристрасно, довго і відчайдушно. Ти нізащо не хотіла випускати його зі своїх обіймів — боялася, що він знову зникне і більше ти не зможеш його відшукати. Швидше б уже весілля. Тоді ти ще вірила — люди не зможуть роз’єднати того, що поєднав Бог.

Наступний день тягнувся нестерпно довго і тоскно. Робота валилася у тебе з рук, рукописи не читалися, помилки вперто не бажали шукатися і виправлятися. А тут ще й головна літредакторка, в якої завжди знаходилося для тебе добре слово, мовчки зібрала свої речі і пішла. Вся робота лишилася на тобі. А ти весь час зиркала на годинник, ніяк не могла дочекатися, коли ж скінчиться цей клятий робочий час, — і ти знову зможеш опинитися поряд із Владом…