Галина Вдовиченко - Купальниця

— Добраніч, — пошепки сказав він.

Дивно було лежати із заплющеними очима на відстані ру-

ки від чоловіка, з яким познайомилась годину тому. Як то чу-

жі люди, що випадково опиняються поруч, ось так засина-

ють, удвох в купе, за зачиненими дверима?..

Прокинулась, коли хтось грюкнув у двері:

— Через сорок хвилин — Київ.

Щойно уві сні батько дивився на неї злим поглядом дядь-

ка з вокзалу. У залі очікування стояв, спираючись на дві па-

лички, але поруч із ним Кароліна бачила осики й горобини

і намагалась щось важливе пригадати про ці дерева. А при-

гадала — після стуку в двері — що вона в поїзді, у купе з Пан-

чем-Паничем, і провела рукою по стегну, перевіряючи, чи не

сповзло простирадло.

Чула, як Павло щось витягнув з валізи. Звук блискавки. Су-

хе клацання, шурхіт, щось впало. Павло смикнув двері раз, другий — на кілька секунд зайшло світло з коридору, і знову

стало темно. Джинси та бобка миттю опинились на Кароліні, вона ледве знайшла, де тут світло вмикається — і уважно

оглянула себе в дзеркалі. Очі ніколи не підмальовувала. Алер-

гія на туш одного разу на кілька годин змінила її обличчя так, що відштовхнула від декоративної косметики раз і назавжди.

Нібито все гаразд. Кілька рухів гребінцем по волоссю, воно

слухняно лягло на плечі — можна показуватись сусідові.

— Ви в метро чи як? — запитав свіжий та усміхнений Павло.

— Мене зустрінуть, — відповіла вона.

Попрощалась із ним на пероні, щойно зійшла з вагона. На-

вмисно уповільнила хід, щоб він не затримувався поруч. Його

25

реакція була такою ж, як учора, коли вона вийшла з купе з га-

манцем: він усміхнувся. І побажав їй хорошого дня.

Але брат не міг її зустріти. Його голос у мобілці звучав схви-

льовано: бери таксі, назвеш адресу, Марина гроші винесе.

— Я сама, — відповіла вона, — я на метро хочу покататися.

Він почав було пояснювати, як доїхати до станції метро

«Оболонь», а потім запропонував: почекай мене з годинку на

вокзалі, там «Макдональдс» поруч, як тільки зможу — одра-

зу приїду; а метро нікуди не втече, накатаєшся.

— Я сама доїду, — вперлася вона.

Їй спало на думку таке: якщо вона доїде до братової квар-

тири сама, все надалі складатиметься так само вдало, і Мари-

на добре сприйматиме непрохану гостю, і роботу вона зна-

йде. Он Павло вчора загадав про збіг смаків — і тепер має

номер її телефону. Хоча вона йому все одно не відмовила б.

Їй потрібне було невеличке випробування. Почекати бра-

та чи взяти таксі — ці варіанти їй зараз не підходили.

Метро зустріло неймовірною тиснявою на вході. Серце Ка-

роліни билося у горлі, але байдужі обличчя людей, зосеред-

жених на своїх думках, заспокоїли її. Уважно придивлялась

до всього навкруги, повторювала все, що робили інші. Люд-

ський потік виніс її на ескалатор. Напруженого виразу її об-

личчя ніхто не помічав, тут ніхто не витріщався одне на од-

ного, та й вона, обережно поклавши руку на гумове поруччя, швидко опанувала себе. Ще й узялась розглядала рекламні

щити, що пропливали поруч, та людей на зустрічному еска-

латорі.

Зійти з ескалатора так легко, як опинилася на ньому, їй не

вдалося, вона заметушилась, відтак аж самій від себе зроби-

лося смішно, але на її провінційну ворушню ніхто уваги не

звернув. Доїхала до Хрещатика, як брат казав, але одразу й не

зрозуміла, де ж той перехід до станції «Майдан Незалежнос-

ті», але запитала — і їй показали. Усе вийшло, як у примовці

«язик до Києва доведе». Як щось забудеш, попереджав брат, 26

запитуй в людей або телефонуй мені. Вона не телефонувати-

ме, навколо люди та вказівники, помагай собі сама.

На схемі, намальованій на вагонному склі, знайшла назву

своєї станції, тоді поглядом пройшла свій шлях у зворотно-

му напрямку, до вокзалу; тепер зрозуміло, нічого складного.

«Наліво і ще раз наліво», — підказала сама собі, виходячи

з метро, попри жінок, що торгували на сходах городньою морк-

вою, квасолею у пакетах, півоніями в пластмасових бутлях. На

вулиці засліпило сонцем, оглушило гомоном голосів, шумом

машин, дзеньканням трамвая. Місто пахло по-іншому, мало

інший голос та ритм. Кароліна роззирнулась, шукаючи верб-

людів, що тримають земну кулю — такий брат дав орієнтир: металева конструкція з п’ятьох верблюдів вивершує будівлю

розважального центру. Вони й справді впадали у вічі, вивищу-