Галина Вдовиченко - Купальниця

ний авторсько-видавничий тандем пропонує читачам «Купальницю».

Це ще одна книга Вдовиченко про те, що щастя ходить зовсім поруч.

Вхопив за хвоста стрімкого птаха гармонії — і лети з ним на крилах по-

зитиву й оптимізму. Керуй своєю долею, віртуозно оминаючи ями і не

засмучуючись через всюдисущі затори. І, що важливо, не гнівайся на

життя, бо його режисером є ти сам. У 1900-му про це писав класик, американець Теодор Драйзер. А у 2012-му про це написала наша су-

часниця, українка Галина Вдовиченко. Впевнена, Драйзер, прочитав-

ши роман своєї послідовниці, засмутився б хіба що через той факт, що

люди так і не навчилися бути уповні щасливими…

Галина Гузьо

Купальниця — багаторічна рослина з прямо-

стоячим стеблом та поодинокою верхівковою

квіткою, лимонно-жовтою, блискучою, наче

вкритою позолотою чи лаком. Росте на вогких

лісових луках та галявинах, узліссях, чагарни-

кових заростях. Пелюстки утворюють квітку

оригінальної, майже замкнутої, кулястої фор-

ми. Справжні пелюстки квітки — всередині.

Купальниця — чудовий притулок на час него-

ди для дрібних комах. Але й дужі бджоли здатні

розсунути отвір на верхівці квітки і пробратись

усередину. Купальниця росте по всій Європі.

Подекуди її ще називають жовтою трояндою.

У деяких нордичних сагах ідеться про те, що са-

ме в цих затишних золотих кулястих квітках жи-

вуть таємничі тролі. Існує й легенда про ельфів,

які червневими ночами, коли місяць уповні, ва-

рять еліксир життя у золотих круглих посуди-

нах на високих жердинах. Щойно небо починає

світлішати, еліксир розливають у пляшки і ку-

дись із ними зникають, а порожні посудини пе-

ретворюються на квіти купальниці.

З ботанічних довідників

І

Сестра Роберта Кері. Київ

1

Усі навколо — випускний, випускний. А Кароліні до тієї ме-

тушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну

життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизуван-

ня із фінішною стрічкою на грудях… Її випускний не цікавив: атестат до рук — і бувай, школо! Нехай однокласники самі

святкують прощання з дитинством, а вона з ним вже попро-

щалась, ще того дня, коли остаточно вирішила їхати до брата

в Київ, хоча її туди ніхто й не кликав.

Був цілковито буденний день, оповитий туманом; липка во-

лога тулилася до вікон шкільного автобуса, не даючи можливос-

ті побачити щось за склом, а лиш відчути звичний спуск і кіль-

касекундну затримку, коли мотор загарчав, колеса ковзнули, забуксували в багнюці, але помаленьку виборсались на рівний

шлях. Саме там, у найнижчій точці дороги, яку Кароліна дола-

ла двічі на день, остаточно й сформувалася думка: швидше б

атестат до рук — і одразу до Києва, подалі від Висічі, подалі від

усього тутешнього — до Роберта. Хоче він того чи ні.

Про те, що Кароліна не збирається на випускний, мама зна-

ла давно; погодилась із цим, почувши від доньки вагомий ар-

гумент: не треба шукати грошей на застілля та сукню з туфля-

ми. Але тепер, коли атестат з посередніми оцінками лежав на

столі, а донька збирала речі, мама завмерла перед телеекраном, знічена й байдужа. Тільки тут і можна було її побачити без ро-

боти, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не ба-

чила перед собою.

10

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вда-

рилось об підлогу — судячи зі звуку, важке скло — не розби-

лось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке

й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на

друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно за-

палилося.

— Може, залишишся? — запитав, притискаючи правою ру-

кою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ні-

хто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до

Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала — ще до то-

го, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирі-

шила їхати до брата, — ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.

Хтось колись дав назву Висіч тим висілкам серед лісу. «З до-

му висікли, а тут прихистили», — казали люди. Одні запевня-

ли, що та назва — давня. Мовляв, свого часу хтось відокремив-