Юрко Покальчук - Озерний Вітер

Усі вітали Волина, Леа, здивована й рада, притискалась до нього, переможця, але Волин розумів, що це не перемога. Бо гострий вогник підозри уже затлів у чиїйсь заздрісній душі.

Згодом дівчата кидали свої вінки у воду, Леа сплела вінок Із простих блакитних квіток, ніжних і теплих, і кинула його в Озеро перша, і вінок її відразу поплив.

– Вийдеш заміж, – сказан Волин. – Бачиш, твій вінок вода понесла!

Леа зашарілася і притислася до нього. Вони стояли під крислатим деревом удвох, осторонь від інших.

– Я йтиму, – сказав Волин. – Мені пора!

Він обійняв її, прощаючись із нею тут, за деревом, і, більше нікого не повідомляючи про свій відхід, пірнув у ніч.

Відійшовши вже доволі далеко від місця розваг сільської юні, роздягся і пірнув у Озеро. Волин вмить розшукав вінок Леі і забрав його з собою на дно.

Лежачи на дні Озера, Волин заплющив очі й викликав Морока. Його можна було викликати накоретко будь-коли, він відповідав на запитання, навіть міг допомогти, але не любив тих, хто розгублювався, програвав, відступав. Тоді з’являвся Злен, його слуги і піддані й допомагали Мороку ковтнути нездальця назавжди.

– Що мені робити? – спитав Волин у Морока.

– Іди вперед, ти ж не боїшся мене.

– Не боюсь. Але Злен...

– Злен допомагає усім, а всі його лають. Хто знав би, що таке Добро, якби не було Зла? Чини Добро, і Злен не здолає тебе. Він наступатиме, але врешті з Добром ти переможеш, і Злен радітиме цьому й сам.

– Що чекає мене?

– Я завжди приймаю до себе. Але з тобою ми часто зустрічатимемось і надовго, як друзі...

Волин розплющив очі. Морок зник. У напівтемряві на дні Озера вирувало життя тих, хто не спить до ранку. Тут було своє світло, свій ритм. Його ритм?

Чи це був його ритм і сьогодні?

Він вже давно не бачив Царівни О, намагався не думати про неї, прямував у інший світ, і ритм Озерного життя мінявся в ньому також.

Волин ставав іншим. Лякався себе сам і водночас почував, що і іде шляхом, ним самим обраним, що врешті він є самим собою.

А ще вірив у волю Тих, що все знають.

Відпочивши трохи на дні Озера, Волин випірнув знову на поверхню, дістався берега і попростував до хижки, в якій склали вони собі з Леою гніздечко, у їхню, – вона й справді вже ставала їхньою – хату.

Він йшов зараз поночі, один, голий, яким жив у Озері і яким знав його лісовий і озерний люд.

Хатинка ця стала їхнім житлом. Нехай зовсім тимчасовим, нехай лише кілька годин на день вони перебували тут разом, але це було вже їхнє і тільки їхнє. Усе в цій хаті було таким знайомим, таким близьким Волинові, що, дивуючись собі, він пояснював це своїм захопленням дівчиною. Усе, що стосувалося Леі, викликало у нього захоплення і радісне здивування. Отож своє відчуття рідкості до цієї хатини він пов’язував з тим, що прийшли вони вперше сюди разом з коханою Леою і що все сталося вперше саме тут. Тому ця оселя стала йому такою близькою.

Він дістався врешті хатинки, де вирішив перебути до півночі, коли слід було йти здобувати квітку папороті. Так йому нарадив Перелесник.

Поночі, сам, він вступив до хатинки, і йому стало моторошно, бо щось він ніби згадував, але не міг згадати, щось зв’язувало його з цією хатинкою, це не була Леа, а щось інше, рідне також, тепле, ніжне, болюче, тривожне. Але згадати докладно Волин не міг, не пам’ятав.

Це уперше він прийшов до цієї хижки сам. Звичайно, провівши Леу, він повертався до свого Дому, яким віддавна і завжди було Озеро. І спочивав там, уранці виходячи назустріч сонцю і ведучи свою звичну працю, виконуючи свої обов’язки, які мав як Княжич Озера.

Кожна істота в Озері, у Лісі, скрізь мала свої завдання, виконувала свої, закладені Тими, що все знають, обов’язки, і так усе рухалось – злагоджено, взаємозв’язано, у погодженні.

Волин наглядав, аби не забагато поїла щука дрібної риби, аби звільнити рака, який застряг у переплетінні підводних корчів, прочищав замулену підводну дорогу до іншого озера, стежив, аби не заткало мулом підводні джерела посередині Озера, і все таке інше.

Сьогодні він цілком занедбав обов’язки, які в останні дні загалом виконувати було важко. Він утомлювався, настрій чимдалі ставав нригніченішим. Вже кілька днів Волин не бачив Царівни О, але йому здавалося, що навіть риби зараз підкорилися йому з нехіттю, і озерна робота не вдавалась йому так просто, як раніше.

Він, однак, мав за краще вважати, що то все настрій, що то минуче, хоч стан загальної розгубленості, непевності від якогось часу не полишав його.