Юрко Покальчук - Озерний Вітер

Намагався почути глибше, змістовніше заклик сонця, його мову. Але не чув. Не чув майбутнього, як часто бувало в таких випадках, не давав йому хтось вслухатися в мову сонячних богів.

І він злякався – щось із ним діється!

Але сонце відходило. Морок заступав на своє панування світом, на свою половину буттєвого часу, і в його владарюванні також були свої принади для Лісу й Озера.

Волин не боявся Морока. Той був загалом безпечний, не такий, як його син Злен, котрий скрізь і повсякчас, де міг і коли міг, намагався довести свою силу, зверхність Зла над Добром і Світлом.

Але сьогодні Волин не хотів заглиблюватися в таїни Морока. І, намагаючись відігнати думки лихі й непевні, пірнув на дно Озера – спати...

Потім він приходив у село ще кілька разів. Завжди отак-от – на обід, аби не склалось в селі враження, що йти йому нікуди, а поспішати й поготів, що нема й ніколи не було в нього ні дому, ні родини, що він...

Хто він?

«Хто я? Чого я від неї можу хотіти?» – мучився питаннями Волин і, сам собі ставлячи їх, не міг знайти відповіді і відтак піддався тому незворотному ходу подій, який закладений у буття світу Тими, що все знають.

Коли надійшов Купальський день, Леа запросила його на свято, яке вирішено було провести на озері.

– На щастя кидатимемо вінки в озеро. Чий вінок понесе течія першим, та дівчина найшвидше вийде заміж... Потім будемо стрибати через багаття, гратимемось, познайомишся з іншими дівчатами й хлопцями. Нас тут небагато, але не так вже й мало.

Волин боявся цього дня, боявся свята, боявся й дівчат і хлопців, йому у всьому ввижалась небезпека. Але відмовити Леї він не міг.

Сказав лише, що брат такої ночі особливо хвилюватиметься за нього й, отже, він має вернутися якомога раніше до їхньої хижки.

У нього не могло бути свята в цей день, ні тим паче увечері, бо ніч його чекала випробовна і важка.

Але він вибрав у хатинці, де любилися вони з Леою і де у скрині знайшлося чимало одежі, ніби геть припасованої для нього, гарну сорочку і штани, підпоясався гаптованим поясом і прийшов на Озеро, звідки почув гамір і сміх.

Він почекав Леу під їхнім уже звичним деревом, і вона повела його до гурту.

Волина вже бачили в селі, тому його поява не була особливою новиною для багатьох. Але Леа була гарна дівчина Іи хтось мав бути в неї закоханий, а відтак одразу незлюбити його.

Волин відчув його погляд у себе на потилиці й повернувся до нього. Це був Гей. Високий, світловолосий, навіть рудуватий віком ледь старший за Волина, але рослий і м’язистий юнак.

Дівчата співали, хлопці допомагали їм. Потім розклали вогнище і стрибали через нього, змагаючись, хто не боїться високого вогню.

Волинові було жахно. Він боявся вогню, жахався вогнища, адже воно могло висушити його, водяного демона, спалити, перетворивши на попіл, тлін, на щось зовсім нікчемне, то вже залежить від того, як загадають Ті, що все знають.

Волинові ще бракувало сили протистояти вогню. Він знав це і тому стояв з Леою віддалік, вже заміряючись незабаром йти геть, чекав лиш, доки дівчата кидатимуть у воду вінки.

– Лео, – підійшов до них Гей, – і ти, чужинцю, чому не йдете до вогнища? Це ж на щастя! Хто перестрибне більше багаття, у того буде більше щастя! Чи ти боїшся, Волине?

– Ні, але мені пора вже йти...

– Зачекай, чого там! Доведи, що вмієш стрибати не гірше нас. А то, кажуть, ти в лісі добре вмієш блукати, а який з тебе спритник, ніхто не знає! Покажи нам, що вмієш!

Тут було щось не те, вчував Волин, щось погане. Але пішов. Не смів показати Леі, що боїться чогось. І пішов.

Стрибали по черзі. І коли надійшла черга Волина, Гей – це помітив Волин – жбурнув щось у багаття, і воно спалахнуло особливо високо, так, що всі зойкнули. Але черга була його, Волина, і відступати він не міг. І пойняв його страх.

– Не треба! Досить, хлопці! Таке багаття не перестрибнуть! Це забагато!

– Хто боїться, той свою чергу пропускає – такий закон! – зареготав Гей. – Не захищайте хлопчика, він просто боїться!

Волин вийшов проти вогнища, і в душі його спалахнув жах, високий і палаючий, як багаття перед ним, і він ураз збагнув, що не зможе перестрибнути такий вогонь без чарів.

Але не схотів відступити.

Волин зібрався на силі, тій, про яку так хотів забути тут, серед людей, випростався, потім розбігся – як усі, хоч міг цього і не робити, – і, стрибнувши високо й легко, приземлився доволі далеко від багаття, з іншого боку.

– Ого-о! – пронеслося поміж присутніх. – Оце так стрибнув! Оце так-так! А ти, Гею, казав, що він боїться! Він просто скромний та тихий, цей Волин.