Юрій Мушкетик - Біла тінь

Оця несподівана тверезість і холодність розмірковування про щось стороннє просигналізували йому, що він не помре, інакше б він не зміг отак мислити. Життя — то стрічка, яку намотує барабан машини; мелькнув останній шматочок — і все. Але, видно, його стрічці ще не прийшов кінець. Та й надто прикро буде, якщо він сам укоротить її. «Ми й так іноді витрачаємо її не на те, що треба».

Носова хустинка аж хлипала од крові. Воднораз Дмитро Іванович відчув, що пекти в горлі перестало, що дихати теж стало легше і що важка гаряча хвиля відступила. Він зачекав ще хвилину, повільно підвівся. Так повільно, що знову мало не звалився на диванчик. Якась сила, а може, антисила, сила руйнації, ламала його. Але тепер він свідомо вирішив не піддаватися їй. Він боровся затято, майже зі злістю. Тримаючись за стіл, пройшов до вікна, тремтячою рукою налив з графина в склянку води й виполоскав рот. Потім намочив у воді аркуш паперу й витер обличчя. Цими розважливими діями сподобався собі, відзначив у думці, що таки здолав страх і панічність, що обійшовся без сторонньої допомоги й без виклику медиків. Тепер треба було подумати, як замити плями на підлозі і що робити з сорочкою. Хусточку він просто викине в кошик…

У цей час до кабінету увійшов Євген. Дмитро Іванович чи не вперше пошкодував, що привчив співробітників заходити без стуку. У Євгена з переляку трохи не вискочили з орбіт очі, він штовхнув ногою двері й щосили закричав у коридор:

— Сюди, сюди. На поміч!

А тоді кинувся до Марченка, хотів підтримати його, але Дмитро Іванович уже зовсім спокійно і впевнено відвів його руку, сказав з досадою:

— Ну, чого ви кричите? Зачиніть двері.

Але — до кабінету вже бігли люди. Дмитрові Івановичу було невимовне прикро, адже всі здогадаються, з чого все це сталося, він несподівано розсердився, почав виганяти всіх з кабінету, не дозволяв дзвонити в швидку допомогу. Його не послухали, знову посадовили на диван, але в швидку допомогу таки не дзвонили.

А тим часом за дві кімнати добігав до кінця останній акт інтуїтивно передбаченої Дмитром Івановичем драми.

— Ну як, як ми йому скажемо! — гарячкував Юлій, і його худорляве обличчя з великими, широко поставленими очима палахкотіло жаром. — Ти б побачив його; я тільки на хвилинку заглянув, і то злякався: сорочку хоч викрути, а на обличчі ні кровинки.

— А що ж робити? — похмуро казав Вадим. Його красиве обличчя посіріло од утоми, під очима залягли сині підкови. — Він сам запитає.

— Треба якось обдурити… Принаймні на якийсь час. Може, Світлано Кузьмівно, ви…

Хорол навіть не обізвалася. Вона все ще тупо й безпомічно дивилася на рентгенівську плівку, немов сподівалася, що від її бажання, від її тужного погляду на ній проступлять чорні плями.

— Ти це придумав, ти й роби, — знову сказав Вадим. — Прояви свої акторські здібності.

Він зрозумів, що сказав дурницю, але не покаявся навіть поглядом. Сидів на ріжку стола, обхопивши руками коліно, і, було видно, розмовляючи з Юлієм, думав ще про щось. Біля вікна, спершись ліктями на лутку, стояла Неля. Почувши про те, що сталося а їхнім шефом, вона було рвонулася до дверей, але її зупинив і завернув назад Юлій, тепер вона зосереджено — болісно чекала розв'язки.

Юлій оглянув їх усіх, його очі зайнялися рішучістю, й він сказав:

— Ну й… це ж не фарисейство.

По його обличчю пройшла судома, було видно, як він щосили переломлює щось у собі, настроюється на фальшивий оптимізм.

Він забіг до кабінету Дмитра Івановича, коли той, знову відсторонивши руни тих, хто хотів йому допомогти, підвівся з дивана.

— Шеф, усе о'кей! — надміру голосно вигукнув Юлій, намагаючись невідривне дивитися в очі Марченкові, адже тільки так, здавалося йому, той може повірити. — Наші ще там кінчають…

Дмитро Іванович подивився на Юлія довгим, проникливим поглядом, сказав, здавалося, зовсім спокійно, тільки дуже тихо:

— Ви не вмієте брехати, Юлику. Той змигнув очима, опустив голову:

— Пробачте… Ви не навчили.

— Спасибі, за… приємний каламбур, — посміхнувся Дмитро Іванович.

Він справді був спокійний. Мабуть, тому, що пережив невдачу наперед. Йому було соромно від того, що сталося, і тепер він намагався бодай чимось компенсувати свій недавній страх і панічність.

У ту хвилину, тихі й пригнічені, до кабінету зайшли Світлана Кузьмівна, Вадим, Неля. Вони чули з коридора Юліїв провал, критися далі було нічого. Дмитро Іванович відчув, як його кольнуло в серце. У подиві відзначив, що той біль був не за себе, а за них — Світлану, Нелю, Юлія, Вадима. Ще подумав, що дорого б дав, аби зараз забрати його в них. Але… що він міг?