Юрій Мушкетик - Біла тінь

Саме через те почував справжній страх перед експериментом, який мали розпочати за кілька годин.

Дмитро Іванович уже не зміг заснути до ранку. Навіть спробував читати — на його журнальному столику лежала книжка про нові дослідження в розкопаній Помпеї, але читане не бралося до голови, і він відкинув книжку й знову загасив світло. Так і пролежав з розплющеними очима до ранку.

Встав з головним болем, розслаблений, майже знесилений. Ледве змусив себе зробити таку — сяку фіззарядку — махнув у один, у другий бік руками, немов давав кому відчіпного, кілька разів зігнувся в попереку й на тому закінчив. Поснідавши яєчнею та вчорашньою картоплею, провів до школи Маринку, — він проводив її щодня, Ма — ринка вважала це його почесним обов'язком, — і пішов на роботу. Він пішов не прямо, а далеким кружним шляхом, сподіваючись хоч трохи збадьоритись, розвіяти біль у голові. Було гарно йти ранковим містом, щойно политими вологими тротуарами, на яких у калюжах купалися голуби, поспішали перехожі. Повільно, бо таки випереджав час, піднімався вгору крайньою алеєю парку Шевченка. Він навіть не зглянувся, як опинився аж тут. Отак само, оцією ж таки алеєю він підіймався… тридцять п'ять років тому. Тридцять п'ять чи тридцять чотири. Чомусь не міг точно полічити. А от те, як ішов з фанерним чемоданом у руці, пам'ятав добре. І тут він здогадався, що нині й ішов для того, щоб пригадати чи пригадувати. Минуле, таким, яким воно було насправді, приходить вельми рідко. І якось несподівано — спалахом. Якийсь звук, якийсь колір, якась асоціація раптом вирве мить просто звідти, і тоді все затерпне всередині, й здається, ти повернеш себе, колишнього, молодого, повернеш час, молоді дерева й ті хмари, які вже тричі випарувались на Землі. То приємна і навіть чимось аж лячна мить. А може вона й просто прийти з споминів.

Отут він став. Чемодан поставив до ніг, але ручку не випускав. Чемодана йому зробив сусід, дядько Гавро. Ручку одірвав од дверей, петлі поробив шкуратяні.

Було дуже рано — п'ята чи шоста година. Місто ще спало. Він зупинився біля басейну. Посеред басейну стояв симпатичний опецькуватий хлопчик, він тримав над головою кухоль, з якого лилася вода. Сонце тільки зійшло, грало променями на мармурових плечах хлопчика, на струменях, творячи райдугу. Хлопчик чимось був схожий на їхніх сільських пастушків, у нього так само костричився на голові чуб і спадали намоклі штанці. Зараз тут стоїть інший хлопчик. Він тримає в руках рибину. Того хлопчика, мабуть, забрала війна.

Дмитро Іванович пам'ятає, йому тоді захотілося пити. Він поставив чемодан на край басейну — щоб мати на оці, наслухався в селі про «жуліків», перескочив на купу каміння і нахилився до кухля. Він тоді сприймав життя просто — насамперед з боку доцільності того, що існувало довкола. Він хотів пити. А тут була вода. І йому було байдуже, звідки вона текла — з криниці, з крана чи мармурового кухля. Він подумав, що зараз, хоч як би хотів пити (він взагалі майже забув, що то справжня спрага), нізащо не став би на край басейну. І не тільки через те, що це некультурно…

Цієї миті він подумав, що отой парубчак, котрий стояв тридцять п'ять років тому, це не він. Тоді біля басейну стояв сильний, безпосередній, грубуватий і безкомпромісний хлопець. А оце стоїть важкий учений, котрий часто вагається, по кілька разів зважує, шукаючи правильного і найкоротшого шляху. Цей чоловік знає, як важко придбати і як легко втратити, ось чому він помисливий. Щось таке чи подібне до цього колись сказав Арістотель. Може, він це сказав, теж стоячи над басейном і дивлячись на своє молоде відображення у воді?

Але це таки він, подумав Дмитро Іванович. У глибині — десь він. Оце все: розважливість, обережність — то тільки нашарування, то одяганки, які він натягував одна на одну вподовж років.

Той же парубчак справді був палкий і безжурний. Напившись і побачивши, що ще дуже рано, він узяв чемодана й поволік його за високі тюльпани в густу траву. Він ліг у траву й, міцно тримаючи в руці ручку, ту саму ручку, якою сімнадцять років одчиняв хатні двері і яка тепер була прицвяхована до чемодана, заснув.

Прокинувся од якогось галасу. Сів на траві, протер очі й побачив перед собою грудасту дівчину в синій косинці й зеленому фартусі. Він не одразу зрозумів, що вона лає його за пом'яту траву. Це його розсмішило, і він сказав:

— Я привезу вам його цілу в'язку.

— Чого? — здивовано запитала дівчина.

— Сіна.

Тоді розреготалася вона. І крізь сміх пояснювала, що сіна їй не треба, і всім, хто живе у місті, теж, а що траву не можна м'яти, бо це псує вигляд парку.