Юрій Мушкетик - Біла тінь

Дмитру Івановичу було трохи неприємно слухати це. Розумний, практичний до останньої нервової клітини Вадим сповідав невіру й скепсис. Дивно, але взагалі чи не найчастіше саме практичні люди, котрі можуть до міліметра вирахувати свої вигоди й не упустять жодної, на людях залюбки говорять про такі речі. Він не міг пояснити для себе, чому це так. Чи це машкара, чи підсвідоме намагання погамувати щось, знайти ще один полюс, між якими можна врівноважити власну душу, чи просто бажання полоскотати нерви, а чи й похизуватися. І Дмитро Іванович був задоволений, що Борозна загнав у глухий кут Вадима, який стверджував, ніби думка людей нині плине тільки в технічний бік.

— Скажіть йому, Дмитре Івановичу, — звернувся до Марченка як до почесного і авторитетного судді, чиєму рішенню підкоряються всі, Вадим. Але було в цьому звертанні Й щось таке, заховане глибоко, так глибоко, що, либонь, про це знав лише він, а інші ледве чи здогадувалися, що його, Бабенкова, думка, незалежно від того, що скаже суддя, залишиться єдино правильною.

Дмитро Іванович таки вловив це, але не образився. Він посміхнувся своєю м'якою посмішкою і розвів руками:

— Я скажу тільки одне — скептики ніколи нічого не дали світові.

Він хотів примирити, але несподівано зачепив Вадима дужче, ніж сподівався, і той струснув красивою головою, одказав з гідністю:

— Вони зганяли зайвий запал з ентузіастів. Ще й давали їм привід знову шукати.

— Але піддаймося настрою навіть найбільшого, геніального скептика, тоді що — побіжимо топитися? До речі, — він почервонів, але не зупинився. — Я колись пережив такий настрій. І то ні з чого. Паскудна річ, скажу вам. Крім того, я впевнений, що отой геніальний скептик ще чи й побіжить сам. Та й ви, Вадиме, теж стверджуєте, що світ творять ентузіасти. Які, звичайно, часто сумніваються. Й повинні сумніватися. Але тільки на користь справі. А ви сумніваєтесь не там, де треба.

Він і справді хотів примирити тих, що сперечалися (не поступаючись, одначе, правотою), це зрозуміли всі, хтось за спинами навіть сказав уголос:

— Дмитро Іванович, як завжди, шукає золоту середину.

— «Неушкоджений серединою пройдеш», Овідій, — знову посміхнувся, нітрохи не образившись, Марченко. Він звик до своїх молодих, запальних співробітників. Власне, й любив їх за молодечий запал, сміливість, безоглядність. Він — бо знав, що на тому тримаються всі відкриття, всі шукання, всіляко стимулював їх, тільки намагався утримати од крайнощів. Це, останнє, мабуть, підказував досвід, вік — адже й сам був з ентузіастів, ще й зараз кипів і горів на тому пекельному вогні. Проте з роками він навчився оцінювати людські можливості. Молодості часто здається — вона все може. То не так. То буяють фізичні сили. Не раз вводять в оману. Іноді навіть підмінюють талант. А розум завжди повинен відчувати кордон, відчувати простір, який можна забудувати й не розкидати цеглу по пустирях. Середина, золота середина — це зовсім не посередність. Крайність — вона приваблює, збуджує, але часто обманює. Молодість любить крайність, і це добре, бо намагається розбудувати якомога далі, але все ж межу повинен вказувати досвід. Цього, звичайно, не розуміли, та ще й не могли розуміти його молоді колеги.

Крім того, суперечка почала прибирати для Дмитра Івановича небажаних обрисів. По — перше, вона виникла довкола його слів, а по — друге, хоч і знову ж до певної міри, предметом її був він сам. Недарма хтось щойно сказав: «Дмитро Іванович, як завжди, хоче знайти золоту середину». Певно, дехто з них думає про нього як про середню людину. Середню людину — волею, характером і здібного науковця. Це його майже не ображало, з цього приводу мав свою думку. Він мислив приблизно так: подвиг — це зблиск, це жертва, він викликає захоплення, він завжди на видноті, а чесно прожите життя — людина не кривила на всіх життєвих шляхах, нікому не перейшла доріг, і, може, вона нічого не досягнула, тільки жила правдою, приносила суспільству користь — хто помітить? І не буде їй пам'ятника, та й за віщо пам'ятник — за те, що не робила підлоти? Щоправда, він себе до таких людей не зараховував, але вважав, що стоїть недалеко від них.

З погляду поступу наукового Дмитро Іванович не був середньою людиною. В усьому іншому він іноді й сам думав про себе як про людину середню. Але, звичайно, на людях і йому було трохи неприємно, коли про нього говорили чи бодай думали як про таку людину. Адже ті, що могли думати так, не знали того, що знав він!