Юрій Мушкетик - Біла тінь

Виступ його задовольнив, він ще раз поплескав Нелю по плечу, сказав, щоб вона не хвилювалася, що все буде гаразд, навіть провів її по коридору до кімнати, в якій працювала. Біля дверей тієї кімнати стояли хлопці: Вадим, Юлій, Євген, Степан — курили, розмовляли; побачивши Марченка, всі нараз замовкли, покидали цигарки й хутенько розійшлися. Це здивувало Дмитра Івановича — навпаки, хлопці завжди раділи, коли він підходив до них, за тим куривом відбувалися найвідвертіші, трошки аж напівпані—братські суперечки й розмоми. А тепер вони неначе втекли од нього. Проте роздумувати йому не було коли: треба ще з'їздити в інститут органічної хімії і в президію академії, далі — захист Рибченко, потім його власний виступ на захисті іншого молодого претендента на здобуття вченого ступеня — з Мінська, і так до вечора. А ввечері банкет, ніби теж незручно не прийти. І він, не повертаючись до кабінету, пішов униз сходами.

Захист пройшов успішно, тільки два голоси проти, а це, як казали мудрі люди, добре, бо свідчить про принциповість членів ученої ради, серйозність проблеми й не викличе підозри у ВАКу. Так сталося, що одна урочистість збіглася з іншою — днем народження, і Неля запросила своїх колег до ресторану. Вшановували іменинницю в «Либеді», у малому залі, де низенька, розмальована наївними лебедями стеля, кольорові вітражі й товсті квадратні колони творили атмосферу простоти та затишку. Тамадував за столом заступник директора Карпо Федорович Одинець, тамадував самозванко, але до того звикли й на цю його Другу посаду не посягав ніхто, як і на першу, дай боже самому не попасти йому на зуби. Карпо Федорович — чоловік примітивний, десь у глибині душі злий і безжалісний, але, дивлячись на нього, Дмитро Іванович трохи іронічно, а трохи й серйозно спогадував істину, що в природі все доцільно й потрібно, йому спало на думку, як минулого року вони гостювали у своїх колег у Ферганській долині, як потомилися од нескінченних тоїв, од холодної і гарячої баранини, од самого церемоніалу банкетів і як їх тоді виручив Карпо Федорович. Слизькі баранячі очі — ціленькі, з бровами й волокнами нервів, що їх подавали найпо — чеснішим гостям, він лигав, як галушки, а одного разу вдвох із своїм узбецьким колегою з'їли цілісінького барана. Щоправда, в кінці він і осоромив їх усіх добряче. Коли їх напередодні від'їзду узбецькі вчені повезли на плантації, де вже достигли овочі, яких на Україні ще не було, Карпе Федорович натоптав синіми баклажанами, помідорами і кабачками дві велетенські авоськи, що їх завжди возив із собою в портфелі й кожна з яких могла вмістити продукції близько двох пудів. Йому ніхто не прийшов на поміч, усі повтікали, й він ішов міжряддям до автобуса, похитуючись за кожним кроком і сопучи, як паровоз, що випускає пару.

З ним ніхто не ходив обідати — не заплатить зроду, уникали їздити разом у таксі й ходити в кіно.

Зате зараз Одинець розкошував. Його кругла, як днище в діжці, усмішка яріла на весь зал. Він і сам круглий, широкий, товстий, з обличчям здичавілого епікурейця — товсті сластолюбні губи, великі надбрівні дуги з бровами, Що ростуть униз, руді волосини, що виглядають з носа, — літній сатир, котрий ставав сатиром на час, а може, навпаки, весь час був сатиром, а ота наукова та адміністративна робота — то його машкара. На роботі він часто галасує, тупає ногами, а тоді падає в крісло й кричить, аж сиплються з віконних шиб намертво мухи:

— Ви мене доведете до інфаркту. Ви мене заженете в гріб. — По тому підхоплюється й гатить пудовим кулаком по столу: —Але спочатку зажену вас я!

Витримувати отой його шал, либонь, уміє лише Борозна. Він спокійно очікує, доки Карпо Федорович виклекочеться, а тоді кладе на стіл папірця й каже:

— Цю бумаженцію підписали ви самі. Так що самі й розсьорбуйте. А мені дайте те, що треба.

Карпо Федорович чоловік пробивний і, треба сказати, хазяйновитий. Тим він і тримається, наукових статей не пише, він не настільки дурний, щоб їх писати і щоб усі побачили його дурість. Зате жоден ювілей не обходиться без нього. Одинець уміє випити й поїсти, на відміну од того ж Дмитра Івановича, який завжди, навіть за найвишуканішим столом, проковтує страву похапцем.

На такі от банкети, а також для жіноцтва Одинець мав в запасі близько десяти жартів, ними справді може розвеселити зібрання, котре не знає його. Коли ж вони вичерпуються, стає нецікавий, і тоді проступає нагору брак такту, грубість, нецеремонність. Нині він кожного, хто заходив до банкетного залу, зустрічав одними й тими ж словами: