Юрій Мушкетик - Біла тінь

«Ти мертве, — сказав подумки й відчув, як десь попід серцем пройшло щось іскряне, мов електричний розряд. Адже — говорив із сонцем. Ти джерело життя, всього сущого — звіра, трави, вітру… й мене разом з ними. Разом, але й не разом… Ти найбільша світова сутність. Ще й зовсім недоступна мені. Моя маленька сутність входить у твою, як… ні, цього, як вона входить, мені пізнати не судилося. Як і всієї неосяжної сутності. А що б змінилося, якби я її пізнав? — запитав себе. — Для мене? Ця маленька сутність сповнилась би чимось новим, винятково важливим? І знову ж — важливим для кого? Але ж моя сутність не в тому, щоб іти крізь усе, не помічаючи, плинути, не думаючи про плин. Велетенською сутністю це закладено в іншій — у мені — докопуватись, шукати, розкривати, її й себе — все. І тому ми й підвладні їй, але ми й вирвалися з неї. Ми вже не тільки тлін, сліпий результат твоєї роботи».

На мить йому згадалася кольорова діаграма з однієї популярної брошури. На ній були намальовані ліс, баский, з розвіяною вітром гривою кінь, табунець тремтливих рибок, людина на краю лісу — все це охоплювала товста чорна лінія, яка спадала тупим вістрям униз. На кінці вістря чорнів напис: «В гумус». Науково справедлива, та схема вдарила його тупістю, відчуженістю від життя, від людських почуттів. А зараз він сам стояв на краю лісу й сміявся з неї. Сміявся як людина, котра напилася вітру, сон — ся, сміявся як учений. Як учений, він розумів і розумів якось так, всеохоплююче, діалектичне, текуче, що від його праці, його електронного мікроскопа якоюсь мірою залежить світ. Увесь оцей світ. Луки, ліс, люди. Що він сам не тільки гумус, глина, а й деміург. Ні, він так не подумав. Це було мовби у підсвідомості. А те відчуття йшло із знань і з того, чому присвятив майже половину свого життя. З фотосинтезу, якому судилося продовжити й цю луку, і дерево, й оте прекрасне, оновлене місто, що ледь бовваніє на обрії, самих людей, розбудовувати світ далі, вести в ньому людину. Він поїде звідси в місто, в гамір, а ліс стоятиме, і він працюватиме, щоб ліс стояв, щоб потім, за багато літ, хтось інший прийшов сюди, й стояв так, і продовжив далі ліс, місто, себе і оце велике життя у великій країні. Так Дмитро Іванович ще ніколи не думав. Й ще ніколи не почувався вченим такою мірою, як сьогодні. Все ніби з'єдналося в одну крапку — недавня загроза життю й відродження по ній, робота й оця мандрівка у весну. Він дивно, по — справжньому глибоко відчув свою причетність до неї, до життя, до сонця, — так, до сонця, одну з найбільших таємниць якого намагався розгадати. Без насмішки й іронії думав про себе як про вченого, аж сповнився якоїсь самоповаги, самозначущості. Знав, що клопочеться не мізерією, не марнує життя, стоїть на перехресті світових доріг, а не десь у глухому закутку, й нехай усе сказиться — як же буде кривдно, коли раптом виявиться, що простояв даремно, що сонячні коні мчали повз нього, але він не зміг упізнати свого, загнуздати й сісти. Що хтось інший перейме коня і помчить на ньому. Ні, він ловитиме, скільки вистачить сил. І таки впіймає.

Повільно пішов назад. Він ніс щось у собі — велике, радісне, тривожне. Воно, відчував, починалося тут, а вело кудись далі, в майбутнє, зріло для нього й водночас не тільки не заважало сприймати оцей день, а просвітило, оновило його. Берези, кущі ліщини, трава — вони теж мовби були сповнені тієї радості. На освітлених сонцем горбочках росли якісь триколірні — синє, біле, жовте — квіти, маленькі, тендітні, ніжні. Він збирав їх у пучечок, милувався їхньою тендітністю. Він подумав, що раніше ніколи не бачив цих квітів. А може, й бачив, та не помічав. Часом ми, подумав, дуже пізно навчаємось цінувати красу. Замолоду нас вабить і збуджує нашу уяву все грандіозне — великі ріки, великі дерева, пишні суцвіття, а потім ми починаємо помічати маленькі квіточки, травинки й листочки, знаходити красу там, де колись і не мислили її знайти.

З пучечком ніжних квітів Марченко вернувся до машини. Він ледве розгледів її. «Волга» стояла серед густого підліску, оточена з усіх боків кущами горішини та молодим березняком. Він підійшов ближче, пошукав очима Хоролів. Степана Степановича не було видно ніде, а Світлана Кузьмівна сиділа на килимку з лівого боку машини. Збоку на голубій клейоночці стояла нерозкоркована пляшка коньяку, дві чарки, якісь пакунки — певно, закуски.

Дві чарки, — вони мелькнули перед зором і згубилися — хтось із Хоролів, хто вестиме машину, не питиме.

— А де Степан Степанович? — запитав Марченко, все ще чомусь не одважуючись оддати букетика Світлані Кузьмівні.