Юрій Мушкетик - Біла тінь

Стара, ще першого випуску «Волга» з потьмянілим оленем на капоті, бамперами—іклами, вже кілька разів перефарбована, мчала Чернігівським шосе. Її обганяли «Жигулі», і «Москвичі», й нові «Волги»; Дмитро Іванович пригадав, як колись давно, літ, мабуть, п'ятнадцять тому, Хороли теж вивозили його «на природу», тоді їхня «Волга» козакувала на трасі, обганяла всі інші машини. Так воно, либонь, ведеться і в житті — філософія примітивна, але справедлива. Він сидів на передньому сидінні, дивився на луки, що закипіли першим зелом, на кущі, які мовби зривалися, кидались навперейми, а потім ураз, спантеличені чимось, зупинялися, відставали. Позад нього дрімав у кутку Степан Степанович, довговидий чоловік з маленькими, загнаними вглиб очима. Дмитро Іванович кілька разів намагався його розговорити, але марно, балачка згасала на другій фразі. Та й взагалі Степан Степанович був неговіркий, розповідав тільки про те, — якщо його таки розбалакували, — як і де жив: сито чи не сито, добре чи не добре. Все його життя замикалося в тих споминах. Раніше він мав якийсь стосунок до мистецтва, працював у філармонії — ким, Марченко гаразд не знав, здається, адміністратором, — а потім перейшов у мережу кінопрокату й тепер директорував у якомусь кінотеатрі на Куренівці. Як жив зараз — добре чи не добре, — не виказував. Мабуть, добре: жінка — кандидат наук, він одержував хоч і меншу од неї, але теж не куцу зарплатню, а те «добре» мало в його уяві тільки одне визначення: імпортні меблі, французькі костюми, вірменський коньяк. А може, й не зовсім добре — «Волга» стара, й на нову, як він сказав, поки то надії немає. Машину вела Світлана Кузьмівна. Кермо тримала впевнено, дистанцій дотримувалася чітко. Спеціалісти кажуть: з жінок водії кращі, ніж з чоловіків. До того ж Світлана Кузьмівна — на диво спокійна, врівноважена. Навіть трохи забарна, лінива в рухах. А може, трохи млява. В неї м'які округлі риси обличчя, розслаблена хода, некваплива мова. Вона пишно, але не зовсім зі смаком одягається, любить усе яскраве, хоч воно й не пасує до їі м'якості, до світло — каштанового, що вже знало хімію, волосся, носить масивне золото й недоладні, схожі на сомбреро капелюшки. Співробітники називають її шахинею. Але при тому вона працьовита, вміє робити сама й вимагати того від інших. ЇЇ робоче місце, її колби аж сяють чистотою, вона не чекатиме, поки вийде на роботу технічка, що захворіла, а візьме ганчірку й сама помиє підлогу, не раз можна було бачити, як іде вона з сусіднього корпусу через дорогу в рясній барвистій спідниці, химерному капелюшку з пришпиленою збоку трояндою, ультрамодних черевиках і з ультрамодною сумочкою в одній руці, а в другій несе відро, з якого виглядають віник і совок на сміття.

А ще в ній є якась твердість, якась мовби зачаєність, які ніколи не проривалися нагору і які, проте, всі вгадують та бояться їх.

Дмитро Іванович дивився на горлиць на дротах, на зустрічні машини — тішився їздою. Він не любив їздити часто — ось так, раз на півтора — два місяці — то приємно, а щодня, навіть щотижня — про таке й думати не хотілося, й сам не купляв машини, мабуть, через те. Він наїздився на все життя у війну. Його взяли на неї шофером і всю — од сорок першого до сорок п'ятого — він прослужив у автобатальйоні. Призвали рядовим, демобілізувався старшим лейтенантам, командиром автороти. Він багато разів попадав під бомбардування, двічі горів — один раз у кабіні машини, другий — закиданий мішечками з порохом з розвернутого бомбою кузова, доводилося йому і виходити з оточення, і відбивати ворожі атаки, коли їх зненацька заскочили десантники, і все ж найчастіше для нього війна згадувалася як безкінечна то чорна, роз'юшена, то жовта, піщана, то тверда брукована стрічка. А вже обіч неї — все інше — села, окопи, короткі полохкі ночі, замасковані в лісі укриття для машин, штабелі снарядів і мін. Він пам'ятав її як низку нескінченних рейсів: снарядних, хлібних, порохових, з гарматою на причепі і з солдатами в кузові. Він розумів, що на тих дорогах багато втратив, отієї юнацької мрійливості, задуманості, зачарованості лісом, який став маскувальним об'єктом, річкою, що стала водною перешкодою, але й немало здобув. Ті дороги загартували його, влили в нього якоїсь твердої текучої сили та витривалості. На тих дорогах він до кінця усвідомив, що таке Батьківщина, що таке віра в людину, побратимство. Скільки то люди недоспали там за нього ночей, і скільки недоспав за них він, скільки разів важив життям, аби продовжити життя тим, у окопах, — вони могли захиститися тільки підвезеними ним снарядами і патронами, і він проривався через вогняні бар'єри, не раз ризикуючи злетіти в повітря разом з своїм вантажем. І чи не йому була призначена куля, яка влетіла в праве бічне скло і на смерть вразила піхотинця, якого він підвозив з санбату до фронту. Нехай ні він, ні піхотинець не здогадувались тоді про те, але того вилицюватого молодшого сержанта він запам'ятав на все життя. Іноді йому здавалося, ніби він продовжив його життя, мусить виконати щось, чого не виконав той солдат.