Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Притримуючи корсет руками, вона знов нетерпляче озирнулася.

— Треба затягнути сильніше, бо сукня не зійдеться. Ну… — Анна нетерпляче тупнула ногою. — Невже не можна швидше? Дивіться, яка година. Я ж спізнююсь.

Адам здивовано звів брови.

— Знаєш, я тобі не покоївка і так швидко шнурувати того не вмію. Ліпше постій спокійно і не заважай.

Анна роздратовано пересмикнула плечима.

— Уже можна було б навчитись. Щонайменше у вас дружина є. Я вже не кажу про…

Второпавши, що ляпнула зайве, вона злякано притиснула долоню до рота, а Адам, на секунду переставши шнурувати корсет, розсміявся.

— Щось новеньке. Такого я від тебе ще не чув. Ти ревнуєш?

Густо почервонівши, Анна прикусила губи.

— Чого б то я мала ревнувати? Хіба мені не однаково?

Продовжуючи усміхатися, Адам відгорнув наперед її волосся і, намагаючись не порвати шнурки, затягнув їх сильніше.

— Дуже сподіваюсь, що не однаково.

— Дурниці якісь. Що мені до того?

— І справді дурниці. Чого б ти мала ревнувати? Принаймні, тепер не матимеш для того жодних підстав.

Вивернувшись, вона кинула на Адама спопеляючий погляд, проте аналізувати почуте не мала часу. Сяк-так довівши себе до ладу, майже вибігла з будинку. Трохи стишила крок лише тоді, коли опинилася там, де їх із Адамом могли побачити сторонні.

— Далі я вже піду сама. Не відпроваджуйте мене. Дуже вас прошу.

Вона збігла вулицею Широкою [35] Широка вул. — вул. Коперніка. При ній знаходилася греко-католицька Духовна семінарія і церква Св. Духа. донизу. Швидким кроком проминула церкву Святого Духа та семінарію, в якій студіював Андрій, і спідлоба зиркнула на заґратовані вікна. Десь там мешкає брат, проте побачитися з ним неможливо. Андрій навіть говорити не захоче з такою безпутною сестрою, як вона.

Важко переводячи подих, Анна зайшла в будинок пані Беати, піднялася сходами і зупинилася. Декілька хвилин стояла нерухомо, тоді підійшла до дверей і прислухалася. Нічого не чути, ніби повимирали всі.

Вона обережно прочинила двері. Здається, нікого немає. Пані Беата спить після обіду, а покоївка, користаючи зі слушної нагоди, гайнула кудись із дому.

Якомога тихіше прошмигнувши до себе в кімнату, Анна зняла капелюшок, кинула його на ліжко і підійшла до вікна.

Трохи віддалік від будинку стояв Адам. Власне, й не сумнівалася, що він прийде. Напевно, він навіть супроводжував її десь на відстані, а зараз мусить переконатися, що вона не потрапила в якусь халепу.

Обережно прочинивши вікно, Анна визирнула на вулицю і спробувала на мигах пояснити, що з нею все гаразд. Здається, Адам зрозумів, бо не лише кивнув їй, але й відразу пішов геть.

Вона відступила на крок від вікна, стягнула з себе нову сукню, повісила її у шафу й акуратно вклала волосся в підкреслено скромну зачіску. Домашню сукню теж вибрала якомога стриманішу. Мала потребу виглядати не просто скромно, а критично скромно.

Весною та влітку реальне життя для Анни знов перестало існувати, а весь світ сприймався лише як відображення її кохання до Адама. Для неї воно було в усьому: в сонячному світлі за вікном, у пишному буянні зілля довкола, у вранішньому цвіріньканні горобців на піддашші, у пахощах городових квітів, які стояли у неї на столі і які приніс їй Адам, навіть у теплому літньому дощі, який вистукував свої мелодії по дахах та ринвах і під музику якого їй так гарно мріялося короткими теплими ночами. Якби могла, зупинила б цю весну та літо, не дозволила б їм минати, танути, розчинятися. Розривалася між своїми обов’язками в пані Беати, бажанням якомога частіше бачитися з Адамом і неможливістю зробити це так, щоб не привертати увагу до своєї занадто частої відсутності вдома. На побачення зазвичай вдавалося викроїти заледве два дні на тиждень. Адамові це, звісно, не подобалося, йому хотілося бачити її ледь не щодень, і вона постійно намагалася ще щось вигадати для того, щоб побути з ним довше. Поводилася вкрай необережно, а часом зовсім необачно. Не лише ходила вулицями сама, але й сідала у фіакр, у якому її в обумовленому місці чекав Адам, і зовсім не зважала на те, що їх можуть побачити разом. Важливим було лише те, що вони нарешті разом і що будинок на Кастелівці став для них надійним прихистком. Саме тут не лише ховалися від людей, але й творили свій власний світ стосунків — зрозумілих лише їм розмов, натяків, інтонацій, звичок, уподобань та насолод. Світ, який, на відміну від реального світу, цілком їм упокорювався та щедро дарував право бути разом. За декілька місяців вона вже й не уявляла собі інакшого, аніж це, життя, а тричі переконавшись, що місячні не затримуються, вирішила, що не здатна зачати дитину і перестала боятися народити дитя поза шлюбом.