Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Він допоміг Анні одягнути прикраси і задоволено всміхнувся.

— Бачиш, як добре? Маєш яскравий тип зовнішності. Ще мушу подарувати тобі прикраси, які носять лише молоді панни. Тобі личитиме.

Анна з острахом глянула на нього і хотіла знов засперечатися, але Адам нахилився і поцілунком поклав край її сумнівам.

— Маємо для себе лише три дні, і я не хочу витрачати їх на суперечки.

Три дні по тому, вже ввечері, збираючи по кімнаті свої речі, Анна була замисленою і неуважною. Невлад відповідала на запитання, не могла згадати, що і де поклала, постійно щось перепаковувала і забувала. Перед зустріччю з сестрою Адама відчувала дедалі сильніший страх і неспокій. Не була певна, що хоче мешкати там, проте вплинути на рішення Адама не могла.

Мовчки спакувавши речі, вона так само мовчки вдягнула зимову пелерину та капелюшок і майже з викликом глянула на Адама.

— Тільки, Бога ради, нічого мені зараз не кажіть… Навіть не рухайте мене.

Вона різко розвернулася і вийшла в передпокій. Хай там що, а вона не плакатиме. Нізащо і за жодних обставин.

Провівши Анну замисленим поглядом, Адам вирішив не тиснути на неї і теж мовчки взяв її речі та вийшов із кімнати.

Дорогою Анна відмовчувалася і, лише коли фіакр зупинився біля кам’яниці на Сиктуській вулиці [22] Сиктуська вулиця — нині вул. Дорошенка. , відчула, як її охоплює справжній страх. Спробувала зосередитися на незначних деталях — на різьбленні брами, на формі вікон будинку, на оздобленні фасаду. Все що завгодно, тільки б не думати про те, що насправді непокоїть.

Адам торкнувся її ліктя, допоміг вийти з фіакра і, ледь притримавши двері, пропустив досередини. Дивилася довкола себе наляканими очима і зблідла так сильно, що це відразу впадало у вічі.

Затримавшись при вхідних дверях, Адам заступив Анні дорогу.

— Не візьмеш себе негайно в руки — і можемо розвертатися та йти додому. Мені тут драматичних вистав не треба.

Здивовано глянувши на нього, Анна кивнула і машинально переступила поріг помешкання, а потім уже не мала часу на страх. Зайшовши у вітальню, насамперед вперлася поглядом у майстерно викладену з різних порід дерева підлогу, тоді слухняно привіталася з кимось, з ким вітався Адам, і аж потім побачила, як із канапи їм назустріч підводиться гарно вдягнена середнього віку жінка.

Мимоволі почервонівши, Анна спочатку широко розплющила очі, тоді знов потупила їх і не змогла примусити себе не панікувати. У першу мить взагалі мало що розуміла, хіба відчувала, як від хвилювання тремтять руки.

— Мені приємно вітати панну в себе, — раптом почула вона спокійний жіночий голос. — Сподіваюсь, панні тут сподобається.

Кинувши на сестру Адама швидкий погляд, Анна кивнула і знов опустила очі. У цієї жінки приємне обличчя, доброзичливий погляд, м’які рухи і цілковитий брак знервованості в поводженні. Здається, вона її не скривдить.

Поки Адам говорив із сестрою, Анна потроху почала приходити до тями — навіть спробувала крадькома роздивитися господиню помешкання. Жодної зовнішньої схожості між нею та Адамом не бачила. У Терези зелено-карі, а не чорні, як в Адама очі, світле, а не темне волосся, маленький ніс, не надто різка лінія підборіддя і майже без глибоких зморшок обличчя. А ще вона ледь повна, але це їй не шкодить, бо додає поважності. Трохи дисонує із зовнішньою м’якістю лише манера провадити розмову та гордовита постава.

— Я думала, ви вже не приїдете, — сказала вона, й Анна мимоволі відзначила, що у сестри Адама приємної тональності голос. — Напевно, дороги знов занесло снігом? Ви, очевидно, втомились? Я сказала покоївці, щоб показала панні її кімнату.

Анна здивовано глянула на Адама. Здається, її знов намагаються випровадити з покою. Якась дурна звичка постійно тримати в невідомості та примушувати робити те, чого не хочеться.

Важко зітхнувши, вона таки вийшла з кімнати разом із покоївкою, проте, залишившись сама, тихенько підійшла до дверей і притулила вухо до замкової шпарини. Нічого не чути. Ніби навмисно розмовляють тихо.

Анна обвела уважним поглядом кімнату, в яку її завела покоївка. Дорогі меблі, зі смаком дібрана оббивка фотеля та канапи, під ногами — перський килим, у кутку — п’єц із білосніжних поливаних кахлів, на стінах — не лише літографії, але й картини, мальовані олійними фарбами, а на поличках і на столику при дзеркалі — безліч коштовних дрібничок та два срібні свічники. Усі речі не просто промовляють, а аж кричать про фінансове благополуччя господарів. Адам розповідав, що чоловік його сестри посідає якусь добру посаду в Губерніальних бюрах. Зрештою, навіть якби він того не казав, про таке можна здогадатися.