Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

— Неправда… Ви наговорюєте на себе… Ви не могли…

— Чому не міг? Знаєш, я якось не відчуваю провини через те, що узалежнив твого вуйка від себе. Звичайна взаємовигідна угода. Він не втручатиметься в наші з тобою стосунки, а я не вимагатиму повернення боргу. Нічого нового я не вигадав. Тебе це дивує?

Анна з таким жахом дивилася на нього, що Адам мимоволі відчув роздратування.

— А як ти думала, я взяв тебе до себе? Без згоди твого вуйка? Мені що, проблем бракує в житті? Зрештою, я теж пообіцяв усе це не афішувати. Скандал із твоїм зникненням і без того позначився на репутації вашої родини. Не розумію тільки, який сенс у збереженні таємниці зараз. Насамперед твій вуйко мав би домовитися з власною жінкою, а потім висувати якісь умови мені.

Кусаючи губи, Анна все ще намагалася тримати себе в руках. Що вона, лялька їм якась? Хочеш — сюди покладеш, хочеш — туди поставиш. Забавку собі зробили з її життя.

— То вуйко просто вирішив продати мене, а ви собі купили. Хто ж я тоді для вас? Вдале вкладення капіталу?

Адам зміряв Анну зацікавленим поглядом. Манера висловлення у неї, звичайно, своєрідна, проте суть справи вона вловила дуже чітко. Тільки йому зовсім не хотілося саме такого трактування ситуації.

— Знаєш, не все так однозначно і цинічно, як виглядає на перший погляд. Є певні нюанси…

— Господи, та які ще нюанси, — Анна вже насилу стримувала сльози. — Якщо не купили — так перекупили. Ви хоч задоволені таким надбанням? Сподобалось?

Відчуваючи, що йому починає все це набридати, Адам обірвав її на півслові.

— Не треба грати тут переді мною ображену невинність. Я не примушував твого вуйка створювати борги і не пропонував йому розраховуватися за них тобою, а лише використав ситуацію з вигодою для себе. Та й ти, здається, не надто опиралася.

Вражена прямолінійністю і відвертою цинічністю аргументів Адама, Анна не знайшлася з відповіддю. На мить заховала обличчя в долонях, проте відразу знов підвела голову.

— І давно вуйко все це знає?

— Достатньо для того, щоб розібратись у ситуації.

Вражена почутим, Анна промовчала. Хотілося втекти від усього цього кудись подалі, але куди? До Андрія? Додому? А сенс? Вона нікому там не потрібна.

Намагаючись ще щось для себе зрозуміти, вона знов зосереджено глянула на Адама.

— Не розумію, навіщо обіцяти вуйкові зберігати все це в таємниці? Я могла відразу замешкати з вами. Все одно ви живете в сепарації з дружиною.

Адам здивовано звів брови.

— Чому в сепарації? Я такого ніколи не казав… І взагалі, до чого тут це.

Відчуваючи, що ось-ось розплачеться, Анна промовчала. Адам і справді ніколи не казав, що не живе з дружиною. Вона сама щось таке собі надумала.

Вловивши щось зовсім розпачливе в поводженні Анни, Адам важко зітхнув.

— Напевно, не треба було тобі все це розповідати.

Анна знов промовчала. Їй було майже фізично боляче від несподіваного жалю за втраченим своїм минулим, за невинністю своїх думок, вчинків, відчуттів. Невже ситуація настільки гидка? Що ж тепер робити? Куди йти? У чому шукати розраду? Чому Адам поставив її у таке принизливе становище? Аж так сильно хотів її?

Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Адам пригорнув її до себе.

— Не переймайся. Зараз складемо речі й підемо звідси. Декілька днів поживеш у мене… Твій вуйко сам винен, що я мушу забрати тебе до себе.

Важко зітхнувши, Анна відступила від Адама. Сперечатися не було жодного сенсу. Все вже сталося. Навіть утікати нікуди. Та й на Адама вона не лише сердиться, але й продовжує любити.

Коли речі були майже складені, Анна почула, як відчиняються вхідні двері, і розпачливо озирнулася.

— Я не хочу говорити з вашою тіткою… Я втечу звідси.

— Не вигадуй. Я сам з нею поговорю. Потім покличу тебе до неї.

Анна заперечно хитнула головою. Ні, вона нізащо туди не піде. Навіть якщо її силою тягтимуть. Навіть якщо доведеться відбиватися. Навіть якщо…

Вона прослідкувала поглядом за Адамом, який виходив із кімнати. А якщо вони самі прийдуть сюди?

Декілька хвилин Анна розгублено стояла посеред кімнати, тоді рвучко розвернулася, підійшла до столу і швиденько нашкрябала декілька слів на аркуші паперу, який знайшла поміж сторінок книжки.

Кинувши аркуш на стіл, похапцем вдягнулася і, не озираючись, вибігла з будинку геть.

Хвилювання заважало розважливо оцінити ситуацію, і Анна майже не бачила, куди йде. З суцільної білої круговерті виринали окремі дерева, кучугури снігу, паркани, хати, але цілісна картина світу губилася, кришилася, розпадалася на окремі деталі, зовсім не пов’язані між собою, виокремлені, хаотичні, ніби наділені власним життям і від того цілком нереальні — немов створені хворобливою уявою божевільної людини або породжені нічним сновидінням. Господи, куди вона йде? А головне, навіщо? Хоч би не вляпатися в якусь пригоду.