Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Коли того року прийшла зима, Анна не зауважила. Якось вийшла на вулицю і раптом побачила, що навкруги все біле. Відколи падає сніг, а не сніг із дощем, пригадати не змогла. Можливо, від учора, а може, вже кілька днів поспіль. Жила десь поза часом та простором — у своєму маленькому, відмежованому від чужого втручання світі, і не прагнула його полишити.

Проминуло Різдво, потім Йордан, завершилися свята. Майже нікуди не ходила того року. Зосередилася на своєму коханні й нічого іншого біля себе не помічала. Трохи непокоїло і відволікало тільки те, що вже два-три тижні Адам якось дивно придивляється до неї. Так, ніби щось виважує, намагається зрозуміти або ж у чомусь її підозрює. Незрозуміло лише, в чому.

Те, що Адам міг приревнувати її до котрогось із залицяльників, Анні навіть на думку не спадало. Окрім нього, не помічала нікого. Не відразу зауважила вона й те, що за нею почав упадати такий собі Дмитро. Того хлопця вона заледве знала. Мешкав на іншому кінці міста і не належав до її товариства. Ніколи з ним не розмовляла, хіба неуважно віталася і відразу забувала про його існування. Не надала значення й тому, що хлопець надто часто з’являється там, де й вона, та постійно намагається з нею поговорити. Якби хтось запитав, якого кольору у нього очі й чи подобається він їй — не знала б, що відповісти, бо навіть не придивлялася до нього.

Цілком ігноруючи існування Дмитра, Анна в якийсь момент зауважила, що той буквально переслідує її. Не розуміла, чому він вчепився саме до неї. Не дала йому ані найменшого приводу для того: не кокетувала, не намагалася звабити і взагалі майже не помічала. Навіть пригадати не могла, як довго все це триває. Здається, хтось познайомив її з тим хлопцем на уродинах у її найкращої колежанки. Знала б, чим це обернеться, нізащо б туди не пішла.

Не вигадавши нічого кращого, Анна почала вдавати, ніби не помічає хлопця, проте це не допомогло. Тепер Дмитро й на вулиці постійно її супроводжував, і в товаристві безперервно крутився біля неї, і біля будинку простоював лише для того, щоб поговорити. Вона вперто відхрещувалася від нього, проте колежанки не вірили жодному її слову і казали, що вона нарешті закохалася. Це настільки розлютило Анну, що вона почала з’ясовувати стосунки з Дмитром. У результаті з’ясування ігнорувати прихильність хлопця вже не було сенсу. Мусила визнати, що проблема існує і треба якось давати їй раду.

Завершилося тим, що в ситуацію втрутилася її тітка.

— Ну, і що ти собі думаєш? — якось увечері, залишившись із Анною наодинці, з притиском запитала вона її. — Доки ти соромитимеш себе і нас перед родиною та сусідами?

— Соромитиму? Я? — Не зрозумівши, про що та говорить, Анна зблідла так сильно, що й сама це відчула. — Неправда. Я нічого поганого не зробила. Я лише раз заходила до нього. Я навіть не хотіла туди йти. Він сам мені запропонував.

Слухаючи її, тітка аж рот відкрила від подиву.

— Зачекай, ти що, була у нього вдома? Коли?

Ціпеніючи від жаху, Анна злякано скулилася в кріслі.

— Ще восени. Але лише один-єдиний раз… Я не хотіла… Він сам мене запросив і…

Не дослухавши, тітка обірвала її на півслові.

— Як це запросив? Дмитро? Ти ж навіть не заручена з ним.

Розгублено кліпнувши, Анна густо почервоніла. То це вона говорить не про Адама.

— Ні, ні… Я не ходила до Дмитра. Я не зрозуміла… Я взагалі нікуди з ним не ходила. Він мені не подобається. Ви мені не вірите?

Тітка зміряла її роздратованим поглядом.

— Жодному твоєму слову. Щось із тобою діється, а що — зрозуміти не можу. Як собі хочеш, але я скажу Павлові, щоб поговорив із батьками Дмитра. Якщо в тебе нічого з ним не було — нехай відчепиться від тебе і не робить нам сорому перед родиною та сусідами, якщо ж ти збрехала — вийдеш за нього заміж.

— Заміж? Я? Але я нічого з ним не мала. Я не хочу. Чого я маю виходити за нього заміж?

— А чого ти маєш випробовувати наше терпіння і перебирати нареченими? Не поясниш?

Закусивши губи, Анна не відповіла.

— Доперебираєшся до того, що сама лишишся. Не дитина вже. Скажи, багато у тебе незаміжніх колежанок залишилося? Не розумію, що з тобою взагалі діється. А Дмитро, між іншим, — не найгірша для тебе партія.

— Але він мені не подобається.

— Господи, дитино, та хто ж тебе питатиметься, немудру таку. Мене теж ніхто не питався. Нічого, вийдеш заміж і потім ще дякуватимеш нам за це.