Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Відклавши шиття на столик для рукоділля, Анна підвелася. Давно треба все це припинити. Ситуація вичерпала себе. Адам перший це зрозумів і тепер завжди поводитиметься відсторонено та байдуже.

Намагаючись не привертати до себе увагу, вона тихенько вийшла з кімнати. Незабаром осінь, а в помешканні досі по-літньому задушно. Повітря завмерло і навіть від теплого мерехтіння свічок не рухається — застигло так, ніби це не повітря, а в’язка патока. Аж дихати важко.

Анна ледь зсунула пластини корсету, які особливо дошкульно вп’ялися в ребра, скинула з ніг легенькі літні черевички і вийшла на вулицю. Ступила декілька обережних кроків босоніж і зупинилася. Вечірня напівтемрява сутінок перемінилася в ніч і сховала у своїй невиразності садок при будинку.

Глибше вдихнувши повітря, Анна зітхнула. Чого їй хочеться? Й сама до ладу не розуміла, проте так виразно відчувала, що сумує за чимось безнадійно втраченим, що ладна була абсолютно серйозно це оплакувати.

У цілковитій темряві зробила ще кілька невпевнених кроків і наштовхнулася на стовбур грушки. Ввечері тітка поливала грядки і тепер нічна прохолода пахне свіжою зеленню та вологою землею.

Заплющивши очі, Анна притулилася плечима до стовбура. А ще матіола цвіте. Цвіте і пахне так, що аж млосно від тих її пахощів.

Торкнувшись руками стовбура грушки позаду себе, Анна ковзнула долонями по шорсткій корі. Нічого незвичайного не сталося, а почувається так, ніби щаслива й одночасно дуже нещасна. Цікаво, чому? Невже тому, що Адам не помічає її? Божевільна. Це ж значно краще, аніж якби він намагався скоротити дистанцію.

Вона ледь відхилила голову назад, глибше вдихнула трохи прохолодніше, аніж в помешканні, повітря і сумно всміхнулася. Навіщо себе дурити? Насправді скучила за увагою Адама, за його обережними доторками і за тим, як він ще зовсім нещодавно дивився на неї. Цікаво, а якби він її поцілував?

Вона ковзнула долонями по шорсткій корі й опустила руки. Відчувала дивний неспокій чи радше жаль за чимось незвіданим. Звідки це незрозуміле сум’яття на душі? Напевно, від спеки, а може, від пахощів трав та нічних квітів?

Раптом почувши шум, Анна розплющила очі. Хтось виходить із будинку?

Якусь частку секунди вона вдивлялася в нічну темряву, тоді, впізнавши Адама, завмерла. Він повертається додому. Сам-один, і навіть вуйко не пішов його відпровадити.

Мимоволі затамувавши подих, Анна причаїлася. Лише серце товклося в грудях, немов збожеволіло. Що з ним діється, з тим клятим серцем? Відбиває свої удари десь аж у скронях — шалено, налякано, млосно, не даючи зосередитися на тому, що відбувається. А якщо підійти до Адама самій? Ніхто ж не побачить їх зараз?

Анна глибше вдихнула повітря і знов затамувала подих. Ні, не варто підходити. Адам перший осудить її за таку сміливість. Якщо він шукає зустрічі з нею, — це щось одне, а якщо вона, — це дещо цілком інакше.

Якимось дивом Адам сам зауважив її у темряві поміж дерев і підійшов ближче.

— Я думав, ти вже спиш. Не спиться?

Анна не ворухнулася. Жодного разу їй не доводилося зустрічатись із Адамом посеред ночі, ще й наодинці. Хоч би ніхто того не побачив. Осудять так, що не лише її добре ім’я постраждає, але й усе життя полетить шкереберть.

— Нічого, що я напрошуся до тебе в товариство? — він усміхнувся і став так близько, що Анна відчула тепло його тіла. — Ти ж нікого тут не очікуєш?

Не знаючи, що відповісти, дивилася на нього широко розплющеними очима і мовчала. Тільки серце продовжувало налякано товктися в грудях і дихати ставало дедалі важче. Та що ж воно за напасть на її голову?

Адам нахилився і спробував у темряві роздивитися обличчя Анни. Виглядала розгубленою, наляканою, але була дуже милою. Бачив, що не надавалася до життя, яке тут провадила, проте була саме такою, з якою йому б хотілося розпочати трохи інакше життя. Може, й справді якомога швидше забрати її до себе? Віднедавна бажання вчинити саме так перетворилося для нього у нав’язливу ідею. Давно йому не доводилося так довго очікувати на якусь жінку. Здається, має до Анни цілком виразні сентименти і боїться скривдити.

Він замислено торкнувся долонею її щоки. Його вабило її тіло, її запах, навіть те, як вона насторожено завмерла зараз. На що він взагалі очікує? Щоб її віддали заміж? Ніколи собі цього не подарує.

— Анно, ти подобаєшся мені. Знаєш це?

Вона не ворухнулася, а Адам, ніби так воно й має бути, пригорнув її до себе.

— Ми не повинні… — Вона зробила нерішучу спробу звільнитись, вперлася долонями йому в груди, проте відчула тепло його шкіри під тоненьким полотном сорочки і затихла. Раптом їй стало так затишно, так добре, що опиратися розхотілося.