Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Втупившись поглядом у стіну, Анна потроху приходила до тями. А що, власне, жахливого в тому, що вона матиме ще одну дитину? Завжди мріяла про дитину від Адама, то чому зараз має зраджувати цій своїй мрії? Лише тому, що не хочеться жити? Тому, що чоловіка нема поряд і ніколи не буде? Тому, що егоїстично застрягла у своєму відчаї і боїться реальності? Але хіба не злочин втікати від реальності тоді, коли в тебе на руках маленькі діти? А якщо в неї взагалі ніколи не буде інших дітей, окрім цієї?

Анна підвелася, налила зі збанка трохи води в долоні, неквапно вмилася, машинально поправила одяг, пригладила волосся. Робила все методично, акуратно і дуже повільно, проте насправді не помічала, що саме робить.

Врешті вийшла на кухню, налила собі кави, взяла тарілку, поклала на неї хліб, сир, витягнула з казанка м’ясо, відрізала декілька шматків, теж поклала їх на тарілку, тоді пішла в комірчину, набрала огірків, поскладала все це на тацю і, супроводжена здивованим, але вже підозріло розуміючим і жалісливим поглядом Зоні, повернулася до себе в кімнату. Хай там що, а морити себе і свою дитину голодом вона не буде.

Підібгавши під себе ноги і поклавши тацю на коліна, Анна почала їсти. Повільно, не кваплячись, давлячись і сльозами, і їжею, але, чи не вперше за останні декілька місяців, справді відчуваючи смак страви. Аж дивно. Невже нічого у світі не змінилося? Невже ще існують такі прості й звичні відчуття?

Ковтаючи сльози, Анна до останньої крихти доїла все на тарелі й відставила тацю. Не могла повірити в реальність того, що вагітна, і сама не знала, як до того ставитися. Найважливіше все ще не доходило до її свідомості — насправді для неї ця дитина не лише величезне диво, але й справжній порятунок.

Трохи заспокоївшись, Анна вийшла з кімнати, попросила Люцину побавитися з сестричками, а сама знов повернулася до себе. Потроху оговтуючись від потрясіння, починала мислити більш-менш розсудливо. Чому їй не хотіти цієї дитини? Що тут поганого? Там, де четверо дітей, завжди знайдеться місце й на п’яту. Майнові проблеми Адам залагодив ще при житті, а господарські справи маєтку залишив у такому стані, що вона з дітьми ще довго не боятиметься ані бідності, ані нестатків. Навіть у заповіті нікого не забув і потурбувався про всіх без винятку дітей. Погано лише те, що зараз вона сама надто підупала на силі. Довела себе до напівпритомного стану, і не знати, чи не зашкодила ненародженій дитині. Жила своїм розпачем і нічого іншого помічати не хотіла. Навіть того, що чекає дитину. Ледь не вбила її в собі. Зрештою, хто достеменно знає, чи покара для неї ця дитина, чи, може, величезна Божа ласка, бо це таки диво, що вона матиме ще одну дитину від Адама і що це виявилося саме зараз.

У наступні декілька днів Анна не лише змінила свою поведінку та сприйняття ситуації, але й життя для неї поступово почало набувати сенсу та барв. Так, ніби вона раптом прокинулася і з подивом зауважила, що у світі існує ще щось, окрім болю, розпачу та зневіри. А коли відчула рухи дитини, материнська любов заступила всі інші відчуття та думки. Навіть напади відчаю вже не були такими нестерпними та безнадійними, як раніше. Заради дитини навчилась їх долати без втрат для здоров’я та самопочуття. Навіть на цвинтар перестала постійно бігати. Вчилася жити трохи інакше, аніж жила ще зовсім нещодавно. Знала, що нічого в цьому світі не дається людині просто так і їй теж, напевно, недаремно подаровано цю дитину. Інакше просто не зуміла б у суцільному розпачі та болю зберегти в собі це крихітне життя. Очевидно, чимось вона таки заслужила в Бога на таку велику ласку, бо, попри зневіру, колишні гріхи та розпач втрати, людині не дається ноша тяжча, аніж вона здатна втримати на собі та пронести через усе своє життя.

Усе ще відчуваючи біль у серці, Анна, проте, намагалася тепер не надто сильно жаліти себе і не побиватися так страшно, як у перші місяці по смерті Адама. Зрештою, зараз і не відчувала гострого болю. Лише щем на серці й тупий, приглушений біль від рани, яка нарешті почала затягуватися. Здається, перегорнула цю, чи не найтяжчу, сторінку життя. Не вирвала, не переступила, не зрадила собі, а прожила, вистраждала, випила до денця, до останньої краплі розпачу, перехворіла, як хронічним болем, а зараз, як невиліковно хворий, отримала шанс на життя та щастя, бо насправді людське життя ніколи не є аж таким страшним чи трагічним, як видається людині моментами. Навіть у горі є натяк якщо не на майбутню втіху, то принаймні на розуміння сенсу того, що відбувається. Якщо ж не на розуміння, то хоча б на позбавлення від ілюзії, що щось направду залежить від людини та її бажань, бо все в цьому світі давно і дивно переплелося, переплуталося, поєдналось у єдиному полотні — як барви на картині або нитки в гобелені. Нитка за ниткою, барва за барвою — жодної не висмикнеш, не обірвеш, не спотворивши гармонії візерунку та не порушивши цілісності задуму. Та й чи варто простій людині порушувати те, що встановлено не нею? Ніколи наперед не відомо, хто для кого є покарою, винагородою або спокутою і чи взагалі існує на цьому світі щось таке, як покара, винагорода або спокута у виразно канонічному розумінні. Зрештою, допоки людина жива, з нею завжди залишаються її спогади, досвід, щасливі та найгірші моменти — все те, що вона пережила, зрозуміла, відчула, вистраждала у своєму короткому чи довгому житті, все, що вчинила чи не змогла зробити або виправити, — той фрагмент візерунка, який творить для неї правдиву суть її власного життя. Щасливу чи трагічну, сповнену особливого сенсу чи доволі банальну та просту, вистраждану чи не надто ясно усвідомлену, проте від того анітрохи не менш важливу та значущу для Бога.