Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Анна здивовано звела брови.

— Але я не хочу їхати до неї сама. Ми не мусимо робити цей візит. Я потім поясню все Терезі.

Адам не дослухав.

— Я маю роботу і хочу, щоб мені не заважали.

— Роботу? Яка в неділю робота? Я скажу малим, щоб не кричали. Вони так набавилися, що вже сидітимуть тихо. Господи, та я за ними сама придивлюсь.

— Слухай, Анно, — несподівано підвищив на неї голос Адам. — Невже я мушу повторювати своє прохання двічі? Мені треба спокійно подумати, і я хочу, щоб мені ніхто не заважав. Хіба аж так важко послухатись і піти до Терези?

Вона ледь відступила.

— Неважко. Але я не розумію.

— А тобі й не треба нічого розуміти. Можуть мені нарешті дати спокій у цьому домі чи ні?

— Можуть, — Анна глянула на Адама і відчула, що її подив дедалі виразніше переростає у тривогу. Настрій у нього, звичайно, знов препаскудний, але було тут іще дещо дуже незвичне. Щось таке, чого вона не розуміла і що непокоїло її дедалі дужче. — Чому ви кричите на мене? Чим я вам не вгодила?

Адам якось болісно скривився.

— Знаєш, Анно, у мене нема настрою до суперечок. Прийдеш від Терези — тоді й поговоримо, а зараз я хочу, щоб мене не чіпали. І досить розмов.

— А обід? Ви не обідатимете?

— Наразі не хочу, а коли захочу — скажу, щоб мені принесли обід сюди, — втрачаючи терпіння, Адам знов підвищив голос. — Я вже наказав приготувати вам сани… І Бога ради, не роби трагедії з дурниці. Трохи там побудеш і приїдеш додому. Я за цей час спокійно попрацюю. Все, можеш собі йти.

Намагаючись хоч щось второпати в поведінці Адама, Анна ще раз розгублено глянула на нього, але сперечатися не наважилась і вийшла з покою. Що з ним сталося? Він намагається випхати її з помешкання? Але навіщо? Чим вона йому заважає? Знов якісь таємниці? З досвіду знала, що всі ці його таємниці нічим добрим не завершуються.

Сідаючи з малими в сани, Анна з тривогою глянула на вікно кабінету. Зазвичай коли Адам вдома, а вона кудись їде, він підходить до вікна, щоб попрощатися, а зараз чомусь не підійшов. Цікаво, чому? Має аж так багато термінової роботи чи ображається на неї? Але за що? Вона ж слухняно виконує його волю.

Анна ще раз замислено глянула на вікно кабінету і відчула, що у неї якось дивно стискається серце. Жодного бажання кудись їхати вона не мала й раніше, а зараз понад усе захотілося все облишити і повернутися назад.

Зусиллям волі Анна примусила себе отямитися. Наперед знала, що це ще дужче роздратує Адама, а дратувати його тоді, коли у нього прикрий настрій, — божевілля. Все одно не заспокоїться доти, доки вона не зробить те, що йому хочеться. І що на нього таке найшло? Вранці все так гарно складалося, і от — маєш. Ні, таки мусив прийти хтось чужий і щось погане йому розповісти. Ну не може в людини на рівному місці аж так кардинально зіпсуватися настрій.

У Терези Анна ніяк не могла відволіктись і постійно думала про Адама. Що він робить? Хто має прийти до нього сьогодні ввечері? Навіщо йому зберігати це в таємниці? Невже він досі не довіряє їй? Вона не дала йому жодного приводу для сумнівів. Може, хтось його шантажує? Може, знає якусь його таємницю? Цікаво, що компрометуючого було в минулому Адама? Просто нестерпний характер. Завжди все тримає в собі й нічого не розповість. Навіть після стількох років у шлюбі не змінився.

Була неуважна, незібрана, щось зовсім не те відповідала на запитання Терези, відмовчувалася тоді, коли від неї сподівалися почути якесь зауваження, і ніяк не могла позбутися незрозумілої тривоги на серці, а тому, коли побачила, як у кімнату вбігла її покоївка, зірвалася на рівні ноги.

— Що сталось? Щось з моїм чоловіком? Він не…

У Анни перехопило спазмом горло, і вона не змогла нічого сказати.

— Щойно пані поїхали з дому, як пан наказав привезти до нього лікаря. Я…

— Зачекай. Якого ще лікаря? Навіщо лікаря?

— Або я знаю. То не той лікар, який приходить до дітей і до пані. Якийсь інший. Я вже якось приводила його до пана. Може, разів зо три. Пані тоді не були вдома, а пан заборонив розповідати пані.

Враз сполотнівши, Анна відчула, як їй стає важко дихати.

— Повільніше. Бога ради, повільніше. Що сталось?

Покоївка якось непевно повела плечима.

— Або я знаю. Коли я прийшла з лікарем, пан уже був без пам’яті й не рухався. Мені казали бігти по пані, я й побігла.

— Без пам’яті? Адам? Господи, але ж…

Немов крізь важку завісу Анна ще змогла почути, як скрикнула Тереза, тоді як почала щось розпитувати в покоївки, але сама вже не слухала нічого. Кинулася в передпокій і, забувши про шубу та капелюшок, вискочила на вулицю в самій сукні.