Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Вона не договорила. Язик не повертався сказати вголос те, про що вони подумали одночасно.

Анна відвела погляд. Терезу вона зрозуміла безпомилково, проте говорити чи думати про це не могла. Надто страшно отримати омріяне такою страшною ціною. Боялась погодитись і одночасно не погодитися на таке.

— Ми не будемо про це говорити. Добре? Я не можу.

— Як хочеш. Я тут не тому, що мені хочеться обговорювати ваші з Адамом стосунки. Самі вирішуйте, що робитимете далі. Життя — несподівана річ.

Більше вони до цієї теми не поверталися ні того дня, ані наступні декілька днів. Усю увагу зосередили на нагальних буденних справах. Тереза привезла Анні ще одну колиску, придбала для дітей дещо з речей, налагодила сякий-такий лад у побутових справах, знайшла хатню робітницю. Зжитися з тією жінкою Анна, щоправда, не змогла. Вбила собі в голову, що краще, аніж вона сама, з роботою не впорається ніхто, а тому розривалася між дітьми, пранням, прибиранням і почувалася втомленою та невиспаною. Своїм дивним поводженням викликала в цієї жінки спочатку подив, потім образу. А далі ще гірше — Анна почала прискіпуватися до всього, що та робила, і демонстративно все переробляла. Сама себе не впізнавала і сама собі дивувалася. Ніколи не думала, що здатна на таку гидку поведінку, проте нічого не могла вдіяти. По кілька разів на день обурювалася, кричала через найменшу дрібницю, а потім плакала і почувалася винною. За декілька днів усе завершилося тим, що Анна знов залишилася сама, проте її це не засмутило. Навіть перед собою не хотіла визнати, що насправді нервує через відсутність Адама. Намагалася виправдати його, проте не могла. Єдине, на що терпіння наразі вистачало, — це діти. Терпляче ставилася до капризувань, годувала, переповивала і навіть знаходила час та сили на те, щоб бавитися з ними.

Яніна швидко росла, добре їла, була жвавою і в міру крикливою. Не надто відрізнялася від інших передчасно народжених немовлят, лише іноді несподівано здригалася всім тілом і незрозуміло чого голосно кричала, проте це нічим поганим не завершувалося, а тому перестало лякати.

Трохи складніше Анні стало з власною донькою. Навіть після того, як прорізався зубчик, Еля капризувала. Здається, поява ще однієї дитини не надто її тішила. Невже така дрібнота здатна ревнувати? Не мала сили та часу на те, аби детальніше вникнути в таке, проте сподівалася, що з часом це минеться. Уже зараз Еля дивиться на сестричку з очевидним зацікавленням. Нічого, маленькі діти дуже швидко до всього звикають.

Адам прийшов несподівано, навіть не попередивши Анну про свій візит. Якось вранці просто з’явився на порозі, а вона навіть здивуватися не встигла, підвела голову від Яніни, яку якраз годувала, глянула на Адама і відчула, як серце тьохнуло і болісно стиснулося. Боже ж милий, що з ним сталося? Була вражена не так раптовою появою Адама тут, як його виглядом. Він ніби враз постарів на десять років. Таким вона його жодного разу не бачила. Волосся ледь не наполовину посивіло, обличчя осунулось та було втомленим, риси загострилися, зморшки сильніше окреслилися, навіть погляд став якимось відстороненим. Він або хворів, і їй нічого про це не сказали, або дуже тяжко відходив від смерті дружини.

Не наважуючись порушити тишу, Анна сиділа і мовчки дивилася на Адама. Той підійшов ближче, сів на ліжко. Так само мовчки глянув на немовля в неї на руках. Жодним словом не зрадив ані своїх думок, ані почуттів. Сидів і роздивлявся малу.

Тремтячими руками Анна відгорнула край пелюшки, яка затуляла дитині личко. Для доньки Адама вона так багато зробила, проте дівчинка досі надто мала та слабенька, а їй хотілося, щоб вона вже тепер була такою ж сильною та міцною, як усі інші діти.

Занепокоєно перевівши погляд із дитини на Адама, Анна опустила очі. Ні, не треба дивитися на нього зараз. Він мусить сам дати раду своїм почуттям.

Адам дуже довго не озивався. Лише обережно торкнувся рукою маленької голівки доньки і знов нічого не сказав. Анна теж промовчала. Занадто добре його розуміла, щоб говорити зараз.

Наситившись, дитина заснула, і, щоб не турбувати її, Анна ще декілька хвилин сиділа нерухомо, тоді обережно підвелась і переклала малу в колиску. Застебнула сукню. На Адама намагалась не дивитися. Просто підійшла і знов сіла біля нього. Обоє не потребували слів, поглядів чи доторків. Жодна розмова не могла дати їм більше, аніж тиша. Момент, який треба пережити разом. Він або дає справжню близькість, або роз’єднує так, як ніщо інше. Неважливо, з чим це пов’язано: зі смертю близької людини, з життєвими негараздами, з фізичним виснаженням, хворобою чи кризою у стосунках — важливо, щоб чоловік та жінка зуміли пережити такі моменти разом.