Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

Ф. Р.Вам завжди був близький сміх. Ваші твори викликають сміх через гумор або іронію. Коли ваші герої починають сумувати, це означає, що вони наштовхнулись на світ, який втратив почуття гумору.

М. К.Я зрозумів ціну гумору за часів сталінського терору. Мені тоді було двадцять років. Я завжди міг розпізнати несталініста, людину, якої не мусив боятися, саме по тому, як вона посміхалася. Почуття гумору було надійним знаком того, що це «своя» людина. Відтоді мене жахає світ, що втрачає почуття гумору.

Ф. Р.Хоча у вашій останній книжці є не тільки це: у маленькій параболі ви порівнюєте сміх ангелів і сміх диявола. Диявол сміється, бо вважає світ Господа Бога безглуздим; ангел сміється від радості, оскільки все в світі Господа має свій сенс.

М. К.Так, психологічно людина однаково реагує — сміється — для вираження двох різних метафізичних реакцій. Коли хтось впустив капелюха на труну в свіжовикопаній могилі, похорони втрачають свій зміст і народжується сміх. Два вершники із сміхом мчать лугом, тримаючи повіддя. Їхній сміх ніяк не пов'язаний із жартом чи гумором — це серйозний сміх ангела, що виражає радість буття. Обидва види сміху належать до радощів життя, але в своїх крайніх проявах можуть виявитись двома видами апокаліпсису: радісний сміх ангелів-фанатиків, настільки переконаних у своїй світовій значущості, що вони ладні повісити кожного, хто не розділяє їхнього почуття; та інший сміх, з протилежного боку, який стверджує, що все втратило зміст, навіть похорон став безглуздим, а секс перетворився на звичайнісіньку комічну пантоміму. Людське життя обмежене двома речами: фанатизмом з одного боку й абсолютним скептицизмом — з іншого.

Ф. Р.Те, що ви називаєте сміхом ангелів, є, по суті, іншою назвою «ліричного ставлення до життя», характерного для ваших попередніх романів. В одній із своїх книжок ви охарактеризували епоху сталінського терору як панування ката й поета.

М. К.Тоталітаризм — це не лише пекло, він є водночас мрією про рай — старою мрією про світ, де всі люди житимуть у гармонії, об'єднані єдиною вірою і бажанням, нічого не приховуючи одне від одного. Андре Бретон також мріяв про цей рай, коли казав про скляний будинок, у якому він так бажав жити. Якби тоталітаризм не експлуатував ці архетипи, глибоко заховані в кожному з нас і закорінені у релігії, комуністична мрія не приваблювала б так багато людей, особливо протягом першого періоду свого існування. Та як тільки мрія про рай починає втілюватись у життя, неодмінно з'являються люди, що стоять начебто на заваді цій мрії, і тому правителі раю змушені будувати невеличкий ГУЛАГ в Едемі. З часом цей ГУЛАГ стає усе більшим і досконалішим, тимчасом як рай, що знаходиться по сусідству, — дедалі меншим і злиденнішим.

Ф. Р.У вашій книжці великий французький поет Елюар лине над раєм і над ГУЛАГом виспівуючи. Наскільки цей епізод вигаданий?

М. К.Після війни Поль Елюар покинув сюрреалізм і став найбільшим символом того, що я назвав би «поезією тоталітаризму». Він оспівував братерство, мир, справедливість, краще майбутнє; він оспівував братерство й суспільство без відчуження; оспівував радість і заперечував смуток, оспівував невинність і заперечував цинізм. Коли у 1950 році керівники раю присудили празького друга Елюара, сюрреаліста Цавіса Каландру, до страти через повішення, поет-комуніст притлумив у собі людину заради надлюдських ідеалів: він публічно схвалив страту свого товариша. Кат вішав, поки поет виспівував.

І не лише поет. Весь період сталінського терору був періодом масового ліричного божевілля. Зараз люди забули про це, хоч це надзвичайно суттєво. Багато хто каже: сама по собі революція прекрасна, ганебний лише терор, який вона породжує. Це не так. Зло іманентно існує вже в самій її «красі», сама мрія про рай містить у собі пекло, і якщо ми хочемо зрозуміти суть пекла, мусимо збагнути суть раю, з якого те пекло походить. Немає нічого простішого, ніж звинувачувати ГУЛАГи, але дуже важко відкинути поезію тоталітаризму, яка веде до ГУЛАГу через рай. Сьогодні все людство без вагань відкидає ідею ГУЛАГу, але не хоче відкинути поезію тоталітаризму, яка так заворожує, воно все ще не проти промарширувати до нових ГУЛАГів, наспівуючи ту саму ліричну мелодію, яку наспівував Елюар, пропливаючи над Прагою, наче ангел з лірою, в той час як запах горілого м'яса Каландри піднімався до небес із труби крематорія.