Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

Тепер вона намагалася пригадати якнайвиразніше свою тодішню мрію, відновити її, спертися на неї. Але все було марно. Відчуття неприязні було сильніше.

До готелю вони поверталися вечірньою вулицею. Італійці довкола галасували, кричали, жестикулювали, тому вони могли йти поряд не розмовляючи, навіть не чуючи своєї мовчанки.

Потім Сабіна довго вмивалась у ванній кімнаті, а Франц чекав на неї під ковдрою. Як завжди, горіла маленька лампочка.

Сабіна прийшла з ванної і погасила її. Зробила вона це вперше, і Францові слід було помітити цей жест. Він не звернув на нього уваги, бо світло не мало для нього значення. Як ми знаємо, він, кохаючись, волів заплющувати очі.

Але саме ці заплющені очі примусили Сабіну погасити лампочку. Не хотіла жодної секунди бачити ті опущені повіки. Очі, як кажуть, є дзеркалом душі. Францове тіло, яке завжди металося на ній із заплющеними очима, було для неї тілом без душі. Воно скидалося на сліпе кошеня, яке слабенько попискує від спраги. Франц, зі своїми красивими м’язами, коли злягався, був ніби велетенське щеня, яке смокче її грудь. Він і справді тримав у роті її сосок, так ніби ссав молоко! Уявивши собі, що внизу Франц дорослий чоловік, а вгорі дитина, яку вона годує груддю; вгорі, викликав у неї почуття, наче вона злягається з немовлям, почуття, що межувало з огидою. Ні, вона вже ніколи більше не хоче бачити, як він з відчаєм борсається на ній, вже ніколи не підставить своїх грудей, як сука щеняті, сьогодні це востаннє, безповоротно востаннє!

Вона, звичайно, розуміла, що її рішення — вершина несправедливості, що Франц найкращий з усіх чоловіків, яких вона мала, що він інтелігентний, розуміється на її живописі, гарний, добрий, проте чим більше вона усвідомлювала це, тим більше їй хотілося зґвалтувати цю інтелігентність, цю доброчесність, хотілося зґвалтувати цю безпорадну силу.

Вона любила його тієї ночі палкіше, ніж будь-коли, бо її збуджувала свідомість того, що це востаннє. Вона любила його, але була вже далеко звідси. Вона знову чула, як удалині лунає золота сурма зради, і знала, що це голос, якому вона не зможе опиратися. Їй здавалось, що перед нею ще безмежний простір свободи, і далечина тих просторів збуджувала її. Вона любила Франца так несамовито, шалено, як не любила ще ніколи.

Франц схлипував на її тілі й був певен, що все розуміє: Сабіна під час вечері була мовчазною і не сказала, що думає про його рішення, зате тепер відповідала йому. Вона виявляла йому свою радість, свою пристрасть, свою згоду, своє прагнення лишитися з ним назавжди.

Він здавався собі вершником, що мчить на коні до чудової порожнечі, порожнечі без дружини, без доньки, без домівки, до чарівної порожнечі, виметеної Геркулесовою мітлою, до чарівної порожнечі, яку він заповнить своєю любов’ю.

Кожне з них скакало на другому, як на коні. Обоє вони мчали в далечину своєї мрії. Обоє були сп’янілі від зради, яка їх звільнила. Франц скакав на Сабіні і зраджував свою дружину, Сабіна скакала на Францові і зраджувала Франца.

Понад двадцять років він вбачав у дружині свою матір, істоту слабку, яку треба захищати; цей образ надто глибоко запав йому в душу, і він не міг звільнитися від нього протягом якихось двох днів. Коли він повертався додому, його мучили докори сумління, він боявся, що після його від’їзду дружина впала у відчай, і він побачить її вимучену журбою. Він несміливо відімкнув двері й пройшов до своєї кімнати. Постояв тихенько, прислухався: так, вона була вдома. Хвилину повагавшись, за своїм звичаєм, пішов привітатися з нею.

З удаваним подивом вона звела брови й запитала:

— Ти прийшов сюди?

«А куди я мав іти?» — хотілося відповісти йому (зі справжнім подивом), але він не сказав нічого.

Вона говорила далі:

— Між нами все мусить бути ясно. Я не маю нічого проти того, щоб ти переїхав до неї, і то відразу ж.

Коли в день від’їзду він у всьому признався Марі-Клод, у нього ще не було ніякого певного плану дій. Був готовий після повернення по-дружньому обговорити всі справи, щоб пом’якшити образу, заподіяну їй. Він ніяк не сподівався, що дружина сама почне холодно й настійно наполягати, щоб він пішов від неї…

І хоча це полегшувало його ситуацію, він відчував розчарування. Все життя він боявся уразити її, і лише тому добровільно підкорився притупляючій дисципліні моногамії. І раптом, після двадцяти років, він з’ясовує, що його розрахунки були нікому не потрібні і що він поступився іншими жінками лише через непорозуміння!