Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

І вона пригадала свою першу зрілу картину; картина виникла завдяки тому, що на неї помилково скрапнула червона фарба. Так, в основі її картин була краса помилки, а Нью-Йорк був таємною і справжньою батьківщиною її живопису.

Франц сказав: — Можливо, невпорядкована краса Нью-Йорка є значно багатша і різнобарвніша, аніж занадто точна й скомпонована краса людського проекту. Це вже не європейська краса. Це чужий світ.

Невже справді є щось таке, про що вони мислять однаково?

Ні. І тут є різниця. Відчуженість нью-йоркської краси Сабіну приваблює. Франца вона заворожує, але й лякає, пробуджує тугу за Європою.

Сабіна розуміє його неприязність до Америки. Франц — втілення Європи: його мати народилась у Відні, батько був француз, а сам він швейцарець.

Франц захоплюється Сабіниною батьківщиною. Коли вона розповідає йому про себе і про своїх чеських друзів, Франц чує слова «в’язниця», «переслідування», «танки на вулицях», «еміграція», «листівки», «заборонена література», «заборонені вистави» і відчуває дивні заздрощі, поєднані з ностальгією.

Він відкриває перед Сабіною душу:

— Якось про мене написав один філософ, що все, про що я кажу, — недоказова спекуляція, і назвав мене «Сократом майже неправдоподібним». Я відчув себе страшенно ображеним і відповів йому лютим тоном. Уяви собі! Цей смішний епізод був найбільшим конфліктом, який я пережив у своєму житті! Найдраматичніший момент того життя! Ми з тобою живемо у різних вимірах. Ти увійшла в моє життя, мов Гуллівер у країну ліліпутів.

Сабіна протестує. Мовляв, конфлікт, драма, трагедія нічого не означають; в них немає ніякої цінності, нічогісінько, що заслуговувало б на повагу або захоплення. Єдине, на що можна позаздрити, це праця Франца, якій він віддається у тиші і спокої.

Франц хитає головою:

— Коли суспільство багате, людям не доводиться працювати руками, вони присвячують себе розумовій діяльності. З часом дедалі більше з’являється університетів і дедалі більше стає студентів. Аби студенти могли закінчити вищу школу, вигадуються теми дипломних робіт. Тем — сила-силенна, адже про все на світі можна написати дослідження. Списані аркуші паперу громадяться в архівах, сумніших за кладовища, бо туди ніхто не ходить, навіть у поминальні дні. Культура гине в тиражуванні продукції, в лавині літер, в якомусь кількісному шаленстві. Ось чому я кажу тобі, що одна заборонена книжка у твоїй колишній вітчизні важить більше за мільярди слів, які вивергають наші університети.

В цьому смислі ми б могли зрозуміти і Францову слабість щодо всіх революцій. Колись він симпатизував Кубі, потім Китаю, а коли розчарувався через жорстокість їхніх режимів, то меланхолійно змирився з тим, що на його долю лишилося тільки море літер, які нічого не важать і не мають нічого спільного з життям. Він став професором у Женеві (де не відбуваються жодні маніфестації) і, зрікшись усього (на самоті, без жінок і маніфестацій), видав кілька наукових книжок, які мали досить значний успіх. Потім якогось дня, як одкровення, постала перед ним Сабіна; вона приїхала з країни, де вже давно не квітли революційні ілюзії, але ще лишилося те, що в революціях його найбільше захоплювало: життя з великим ризиком, проявами відваги і небезпекою смерті. Сабіна повернула йому віру у значимість людської долі. Була ще прекраснішою від того, що за її спиною прозирала болісна драма її батьківщини.

Проте Сабіна цієї драми не любила. «В’язниця», «переслідування», «заборонені книжки», «окупація», «танки» — для неї це лише бридкі слова, без найменшого сліду романтики. Єдине слово, що викликає в неї ностальгічні спогади про батьківщину, — це слово «кладовище».

Кладовища в Чехії подібні до садів. Могили вкриті травою та різнобарвними квітами. Скромні пам’ятнички ховаються в зелені листя. Коли посутеніє, кладовище підсвічується маленькими запаленими свічками, тож здається, що мертві влаштували дитячий бал. Так, саме дитячий, бо ж мертві невинні, немов діти. І яким би не було жорстоким життя, на кладовищах завжди панував мир. І під час війни, і за Гітлера, і за Сталіна, під час окупації. Коли Сабіні бувало сумно, вона сідала в автомобіль і їхала кудись далеко за Прагу — походити сільськими кладовищами, які вона так любила. Ці невеличкі цвинтарі на тлі синіх пагорбів були чарівні, як колискова пісня.

Для Франца кладовище було жахливим сховищем кісток і каміння.