Мілорад Павич - Хозарський словник - Роман-лексикон на 100 000 слів

На нашому човні, мій отче, наче мурахи бігають люди: вранці я помила його своїм волоссям, і зараз вони повзають по чистих щоглах і стягують у свій мурашник зелені вітрила, немов солодке виноградне листя; стерничий міряється силою з кормою, щоб перекинути її собі на плечі, як дичину і харч для наступного тижня; найслабші тягнуть за солоні шнури й зникають разом з ними у череві нашої плавучої оселі. І тільки ти, мій отче, не маєш права на їхній рід голоду. У тому поглинанні бистроти тобі, моє серце, що єдине є моїм отцем, належить найбистріша частина. Ти годуєшся розірваним вітром.

Друга молитва царівни Атех ніби пояснює історію її хозарського лиця:

Я вивчила напам'ять життя своєї матері і, ніби роль в театрі, щоранку в один і той же час виконую ту роль перед дзеркалом. Так іде з дня у день, роками. Я роблю це, вбираючись у материні сукні, тримаючи її віяло і зачісуючись так, як і вона, і моя вкладена на голові коса нагадує тоді вовняну шапку. Я граю її роль і перед іншими, і навіть у ліжку свого коханого. У хвилини пристрасті мене й немає більше — то вже не я, а лиш вона. Бо тоді я так вміло виконую її роль, що моя пристрасть зникає, а залишається лише її. Се значить, що вона давно украла всі мої дотики кохання. Проте, я не корю її, бо знаю, що й вона також була колись окрадена так своєю матір'ю, як зараз я. Якщо тепер хтось запитає в мене, навіщо стільки гри, я відповім: збираюсь народитись ще раз, лише тепер — у кращий спосіб…

Про царівну Атех відомо, що їй було відмовлено у праві на смерть. Втім, існує згадка про один запис, вирізаний на руків'ї прикрашеного дрібними дірочками ножа, в якому говориться про її смерть. Ту одиноку і непевну притчу наводить Даубманус , але не як розповідь про смерть царівни Атех, а лише як легенду про той єдиний спосіб, у який вона могла б померти, якби її смерть взагалі була можливою. Як від вина не сивіє волосся, так і від цієї притчі не буде шкоди. У ній пише:

Одної весни царівна Атех сказала:

— Звикла я до своїх думок, як до своїх убрань. Вони завжди одні й ті ж самі, і бачу я їх скрізь, навіть на роздоріжжях. Найгірше ж те, що з них уже не йде жодна дорога.

Щоб якось розважити царівну, її слуги принесли їй два дзеркала. Вони не надто відрізнялись від усіх інших хозарських дзеркал. Обидва були зроблені з ґлянцованої солі, проте одне з них було швидке, а друге — повільне. Все те, що швидке забирало в майбутнього, відображаючи позичений світ, друге, повільне, повертало на своє місце і гасило борг першого, бо спізнювалось щодо дійсності рівно настільки, наскільки те перше її випереджувало. Коли до кімнати царівни Атех унесли дзеркала, вона ще лежала в постелі і букви з її повік ще не були змиті. В дзеркалах вона побачила себе з заплющеними повіками і відразу ж померла. Не стало її між двома помахами вій, чи, кажучи точніше, вона вперше прочитала зі своїх повік букви, що вбивають, бо попередньої і наступної миті кліпнула, і дзеркала відобразили це. Вона померла, знищена одночасно буквами з минулого і майбутнього.

БРАНКОВИЧ АВРАМ (1651–1689) — один з авторів цієї книги. Відомий як наємний дипломат в Едірне і у Порті в Царгороді, воєначальник у австро-турецьких війнах, енциклопедист і ерудит. Величальний портрет Бранковича був написаний на стіні храму святої Параскеви у Купинику, збудованому на кошти Бранковичів. На портреті він зображений разом зі своєю ріднею, як подає на шаблі щойно збудований храм святої П'ятниці своїй прапрабабі, сербській деспотиці і святій, преподобній матері Ангеліні.

Джерела:Відомості про Аврама Бранковича розкидані по донесеннях австрійських інформаторів, зокрема в повідомленнях, підготованих для принца Баденського і генерала Ветерані одним із писарів Бранковича — Никоном Севастом . Певну увагу до Аврама Бранковича виявив у своїй волоській хроніці і в розгорнутих сербських хроніках його родич, граф Джордже Бранкович (1645–1711); на жаль, саме ті частини, у яких згадується про нього, на сьогодні втрачені. Останні дні Бранковича описані його слугою, майстром шабляного бою Аверкієм Скілою . Хронологія життя і діянь Бранковича стає зрозумілішою завдяки писаній сповіді, відправленій печському патріарху другим писарем Аврама Бранковича — Теоктистом Нікольським Аіз Польщі, та ще завдяки одній житійній іконі про чуда святого Іллі-пророка: кожну сцену із життя свого святого Бранкович проживав відповідними вчинками у своєму житті, залишаючи про це записи на звороті ікони.