Софія Андрухович: Літо Мілени

Фантазії — це світ, в якому можна жити справжнім життям. Апологія індивідуального світу людини — це захист особистості від руйнівних впливів соціального оточення, нівелюючої сили його інституцій. Суспільство з його інституціями й законами позбавляє людей того дива, яке дарує їм життя як вільним дітям природи: інститут шлюбу відбирає кохання у Наркіса й Цецилії, інститут правосуддя профанує чудо тотожності відбитків пальців Мілени й Леона — символу, вищого знаку того, що вони призначені одне для одного. Цей твір міг би стати чудовою ілюстрацією для теорії Арнольда Тойнбі, адже описує світ до цивілізації, світ рослинного існування, інь , яке ще не перейшло в ян , описує дикуна, який спокійно спить на карнизі, в той час як інший дереться по прямовисній стіні будинку. Життя, яке не знає цивілізації, не знає й висоти її падіння, воно не падає, а отже, й не вмирає, воно тільки снить свої безкінечні сни.

Поєднанням чуттєвості природи й холоду архітектури, а також якимось домашньо-міщанським (у позитивному сенсі), габсбурзьким спокоєм «Літо Мілени» трохи схоже на «Екзотичних птахів і рослин» Юрія Андруховича — це своєрідне зоо «під містом. Тільки міста вже нема». Втім, якщо вдатись до ширших асоціацій, то деяка спільність мотивів у творчості Софії та її батька — Юрія Андруховича — відступає перед більш змістовними порівняннями. Чарівним симбіозом рококових пишнот матеріального світу (природа, передусім — квіти, речі, архітектура) та тонкощів душі «Літо Мілени» нагадує казки Оскара Вайлда (навіть смерть головної героїні пов’язана з у коленням трояндовою шпичкою, як у казці «Троянда й соловейко»). З другого ж боку, екзотика «Літа Мілени» є вже борхесівською екзотикою, де пахне бібліотекою й книжковим пилом, а іронія, якою повість просякнута наскрізно, іноді наштовхує на аналогії з чорним гумором Роальда Даля (коли іронія є грубуватою), а більше — з «Химерою» Джона Барта, в тому числі й за колоритом оповіді; деякі мотиви (наприклад, кохання) можна читати в маркесівському ключі...

Про іронію ще слід сказати окремо, адже це, поруч з ідилічністю чи утопічністю, найважливіший компонент твору, структуруючий принцип його поетики. Іронія існує тут на рівні синтаксису і на рівні подій та явищ, вона виростає з парадоксальних ситуацій (Наркіс, Цецилія та її чорношкірий коханець позбавлені почуття ревнощів; діти народжуються через кілька років після смерті чоловіка, а в теплому кліматі ростуть як гриби; злочини виглядають навіть не як невинна дитяча забава, а як корисна справа; мільйон хустинок, сто п’ятдесят пар капців, п’ятнадцять тисяч маргариток, сто сорок вісім псів і багато чого іншого) і, таким чином, переростає у гротеск.

Здавалося б, іронія та гротеск повинні боротися з ідилією. Це справді так, але вони борються не з ідилією в собі, а з ідилією як жанром. «Літо Мілени» не є цілковитою ідилією, це твір про ідилію , мета-ідилія. Іронія покликана відвоювати для авторки певний резерв, дистанцію до самої себе, яка необхідна кожному письменникові для творчого зростання. Це дуже важливо для Софії Андрухович, адже її «літо» тільки починається.

Сергій Яковенко

Мілена пчихнула, коли народилася. Касандра — її мама — стомлено посміхнулась, як після виконання нелегкого обов’язку, і знепритомніла. Навіть у такому тяжкому стані, напівжива, вимордувана, бліда, спітніла, вона все ж залишалася справжньою красунею. Її уста, зовсім не такі ніжні та рожеві, як звичайно, і далі блаженно посміхалися, а напіврозплющені очі безупинно шукали чогось у тьмяних закутках кімнати. І Касандрі, найвродливішій жінці містечка, ці блідість і кволість страшенно личили, як личили їй також рум’янець, засмага, будь-які кольори і їхні відтінки, бадьорість і заспаність, легка посмішка, відчайдушний регіт і навіть червоні очі від півторагодинного плачу. Сонце відблискувало на пасмах її волосся, вії дрібно тремтіли — і всі, хто був цієї миті в кімнаті, завмерли від такої незвичайної краси, замилувалися незрівнянною Касандрою і маленьким створінням, що ніби аж світилося захватом від появи у цей дивний світ. Батько Мілени, Флор, аж заціпенів від щастя, що має тепер удвічі більше тої краси, ніж мав досі, і мало не вмер від зачудування і надмірності почуттів, які переповнили його, сердешного. Окрім усього, Флор і сам був гарний із себе і міг би милуватися своєю зовнішністю, коли б цього хотів. Та він волів милуватися красою коханої дружини, а тепер ще й дочки. Отже, тоді і там, де народилася Мілена, можна було спостерігати незвичайне видовище: три прегарних істоти світилися, і світилось сонце, світилась пилюка на підвіконні, світилась вода у кришталевій вазі, світились простирадла під Касандрою від щастя.

Читать дальше