Софія Андрухович - Літо Мілени

Мілена йшла стежиною, яка ставала все більш і більш непролазною, і танула від насолоди. Можливо, вона б і померла так від надміру почуттів, що розпирали її, коли це раптом побачила велетенську сіру пащу, гостинно роззявлену назустріч. Це був крокодил. Крокодил фантастичних розмірів, який невідомо як опинився тут, посеред стежини, зі своєю розкритою пащекою, зі своїми дрібними очицями і гострезними зубами. Якби він заковтнув Мілену, назовні залишилися би хіба що її ступні, та й це ще невідомо достеменно. Нажахана, вона нерухомо стояла за декілька сантиметрів від сили-силенної гострих зубів і уявляла собі, як повільно і болісно кілька десятків років буде перетравлюватися у крокодиловому шлунку, як незручно буде їй лежати там, як смердітимуть його нутрощі, як навкруги буде липко і слизько. Але раптом звідкись почувся дивний гуркіт, і, ламаючи дерева, нищачи рослини, розганяючи тропічну живність, з хащів на стежину з громоподібним гуркотом вирвався потворний автомобіль, старий, облуплений, напіврозвалений. Крокодил тієї ж миті підхопився на дві рівні людські ноги і швиденько зник у заростях.

Автомобіль зупинився, і звідти вискочили двійко симпатичних молодих африканців, давніх Міленчиних знайомих. За кермом сидів ще один, але старший, який теж видався Мілені знайомим, але от звідки могла вона його знати — щоб згадати це, треба було хоч трохи зосередитися, а зосередитись вона саме зараз не могла.

— І куди це ти поділась? — кричали радісно африканці. — Ми пішли за татком, повертаємось — а тебе уже немає. Добре, що хоч залізничники запам’ятали тебе і підказали, куди ти почимчикувала! Яке щастя, що ми тебе знайшли. Якщо чесно, ми очікували побачити тут твоє бездиханне тіло, бо віднедавна саме на цій стежині певний дотепник лякає перехожих, одягнувшись у шкуру алігатора. Хто не знає цього — той від страху замертво падає. Вже стільки тут повмирало, що ого-го! І знаєш, якого дідька він це робить? Так, від нудьги, щоб порозважатися просто... Та ти сідай в автомобіль, там хоч комахи не кусаються!.. — закінчили вони свою привітальну промову.

Мілена сіла на заднє сидіння, яке при цьому мало не перевернулося догори дригом, але усміхнені африканці швидко вмостилися з обох боків від неї, цим відновивши рівновагу. Водій завів авто, і воно з немилосердним тріском та гудінням занурилося в хащі. Тим часом африканці не замовкали.

— Давай же познайомимось! — завзято вигукнули вони.

— Я — Наркіс Каму Тейб! — промовив перший.

— А я — Наркіс Каму Тейб! — виголосив другий.

Неймовірний здогад пронизав мозок Мілени, але вона поки що вирішила промовчати.

— Я — Мілена, — посміхнулася вона до Наркісів Каму Тейбів. — Дуже приємно познайомитися!

— О, а нам як приємно! — сказали вони. — А це наш татко, Каму Тейб.

Той, не обертаючись, кивнув головою, майстерно об’їжджаючи звалище старих колод з одного боку і кістяк слона з другого.

«Що робить кістяк слона в таких непроглядних джунглях?» — подумала Мілена.

— Не знаю, може, це кістяк доісторичного мамонта? — висловив свій здогад Каму Тейб, і Мілена вперше почула його голос, але він нічого не промовив до її пам’яті.

— А ми — близнюки, — сказав тим часом Наркіс Каму Тейб-правий.

— О, я ж то подумала, якісь ви схожі... — посміхнулася Мілена.

— А ще ми мулати, — повідомив Наркіс Каму Тейб-лівий.

— Справді, справді, я помітила, що ваша шкіра світліша від шкіри вашого батька, — закивала Мілена головою. — А хто ж ваша матуся?

— Наша матуся — найпрекрасніша матуся у світі, — перебиваючи один одного, закричали Наркіси Каму Тейби. — У неї шкіра білісінька, як у тебе. Вона вродлива, розумна, добра. Вміє геть усе робити, але чомусь постійно сумує...

— За батьківщиною, — буркнув Каму Тейб.

— За батьківщиною, — закивали його сини. — Дуже тужить! Вона нам пообіцяла, що колись повезе нас туди і познайомить з прекрасними людьми, особливо з одним чоловіком, у якого шкіра теж білісінька, як у неї і у тебе, і який називається Наркіс, як і ми.

— То ви називаєтесь, як він, — виправив Каму Тейб.

— Так, то ми називаємось, як він, — радісно загелготали хлопці. — А матуся наша як прекрасно називається! Цецилія! Ц-Е-Ц-И-Л-І-Я! Дивовижно, правда?

— Цецилія? — Мілена аж підскочила. — Невже Цецилія? Та я ж її знаю, це ж найкраща подруга моєї бабуні. Та вона мені сама як бабуня! Тепер я згадала — ти той самий серденько Каму Тейб, який забрав її вглиб гарячої Африки з її власного весілля! А ви, отже, її сини... Але ж ви такі уже дорослі!..