Софія Андрухович - Літо Мілени

— То як, — раптом сказала урочистим голосом бабця Земислава. — Чи скажеш ти це привселюдно, Наркісе?

Наркіс поглянув закоханим поглядом на Цецилію і тихо сказав:

— Авжеж, Земиславо, хоч би й перед цілим світом, — а потім встав перед Цецилією на коліна і голосно та виразно мовив:

— Я кохаю тебе, Цециліє! Чи вийдеш ти за мене?

Цецилія, бліда та розгублена, була схожа на молоденьку дівчинку, яка не уявляє, як їй поводитись у такій ситуації, яка бачить цього чоловіка десь удруге у своєму житті, а не знає його кілька десятків років.

— Чому ж ти мовчиш, Цециліє? — втрутилась бабця Земислава. — Відповідай, що подумаєш.

— Та чого там ще думати! — вигукнув Флор, переборовши свій нестримний сміх. — Чого там ще думати? Нашим голуб’ятам давненько вже слід було побратися. Відповідай, Цециліє!

І Цецилія вдихнула в груди якомога більше повітря, примружила очі, а тоді вигукнула:

— Так!

Наркіс схопився з колін і кинувся обіймати свою наречену. Бабця Земислава плакала від розчулення, Касандра і Флор радісно посміхалися, а натовп аплодував і ревів, але що — зрозуміти було неможливо. Мілена теж посміхалася, вона була рада за стареньких — нарешті мрія їхнього життя (так, саме їхнього життя, а не життів, бо ж Цецилія і Наркіс прожили одне спільне життя) здійсниться.

Весілля було призначено за місяць, але приготування почалися негайно. Метушня охопила Міленчин будинок. Вдень і вночі, взад і вперед по ньому носилися якісь чужі люди, на кухні постійно щось готувалося, старі речі вивозилися, завозилися нові. Сад прибирали, підстригали і прикрашали, також прикрашали будинок і вулицю. Невідь-звідки приїхали чудернацькі кухарі та кравці, які розмовляли дивними незрозумілими мовами. Для Цецилії шили найфантастичнішу у світі весільну сукню за ескізом Наркіса, вишуканий та невимовно гарний костюм готували й для нього.

Тепер Мілена не могла ні хвилини побути на самоті, та, зрештою, вона й не хотіла. Це ж було так цікаво: спостерігати за передвесільною метушнею, за усіма цими приготуваннями. Цецилія попросила її увесь час знаходитись поряд, бо нареченій було страшенно не по собі, бо вона нервувалась і переживала, бо від хвилювання у неї тремтіли руки і вона раз по раз непритомніла. Тому Мілена майже увесь час проводила в кімнаті, де шилася сукня Цецилії, і спостерігала за цим процесом.

Сукня справді була небувалим витвором, шедевром, у який Наркіс вклав усю свою душу і все своє безкрає кохання до Цецилії. Тканину привезли звідкись з-за моря, звідки, зазвичай, і привозять найпрекрасніші тканини. Тонка, слухняна, м’яка, ніжна — ця ясно-бузкова краса, здавалось, текла, і перетікала, і повсякчас змінювала відтінки, жила, пульсувала. Сама ж сукня — коли вона, нарешті, завдяки дванадцятьом золоторуким кравцям, котрі розмовляли дванадцятьма різними мовами, але чудово розумілися між собою на мові жестів, була виготовлена — виглядала як величезна квітка ірису, з гнучкими плавними пелюстками, які обіймали Цецилію і робили з неї таку небувалу красуню, що всі поголовно чоловіки, найняті для весільних приготувань, навіть самі кравці, самозабутньо позакохувались у наречену. Сукня, здавалося, світилась своєю бузковістю, граційно перетікала з одного стану в інший при кожному найнепомітнішому порусі Цецилії, мінилася, блищала ніжно і приємно, навіть пахла невловним запахом ірисів.

Костюм Наркіса ж скидався на крила велетенського метелика-махаона. Реальніший навіть за живих метеликів, цей костюм якнайкраще личив до бузкової сукні-іриса.

Весілля обіцяло стати грандіозною подією.

Натомість Мілена помітила, що не все гаразд між нареченими. Вічна ідилія, здавалось, була порушена: голуб’ята уникали одне одного, при зустрічах опускали очі і миттю втікали у різні боки, але переважно намагалися не зустрічатися взагалі. Про недавні шепотіння, милування та закохані погляди і мови не було. Переконалася Мілена у своїх здогадках одного вечора за тиждень до визначної події, коли у двері її кімнатки постукав засмучений і змучений метушнею та постійним нервуванням Наркіс.

— У королівстві Кохання не все гаразд? — здивовано посміхнулася Мілена, помітивши сумний вигляд нареченого. — Щось ти не надто схожий на безмежно щасливого закоханого.

Наркіс тяжко зітхнув і присів на краєчок крісла, опустивши голову:

— Не все гаразд, Міленко. Щось не так, але от що — я і сам достеменно не розумію. Різні думки копошаться, а я їх не в силі впорядкувати і до кінця зрозуміти. Може, ти допоможеш?