Леонід Кононович - Тема для медитації

— Ой, — здивувалася Леляна, виглянувши надвір, і її лице аж розцвіло від радости, — це ти, Юру! А що сталося?

Я клацнув замками дипломата й дістав теку.

— Тримай! Стоян передав. І ще ось матеріали Московської групи...

— А це де ти взяв?

— На філософському факультеті. Там, виявляється, теж працюють такі, як ми оце... В перспективі можна буде обмінюватися літературою.

— Чекай-но... А чому це Стоян повертає цю теку?

— Ви ж домовлялися! Він сказав, що ти чекаєш...

— Та я ж йому дала, щоб він працював з нею! Із цими матеріялами треба було ознайомити якомога більшу кількість студентів. Його що, перемикає?

Я зиркнув на годинника.

— Вибач, сонечко... мені треба вже бігти! Гуртожиток зачиняють об одинадцятій. Щодо Стояна, то його поведінку треба буде обговорити... Крім того, маємо кепську новину!

— Яку це, Юру?

— Мене сьогодні викликали в органи! Нічого такого вони не знають, але я вже, як мовиться, на гачку...

— А з якого приводу була розмова?

— Уяви собі, на мене прийшов донос! І знаєш, хто його написав?

— А хто?

— Поліщук!

— Отой прозаїк?

— А хто ж іще! Мене запитали: що це за вірші про гайдамаків читали ви такого-то року на засіданні літстудії при районній газеті? Я відказав, що можу прочитати їх і зараз, і запитав: про це вам звістив Поліщук? Гебіст ухилився од відповіді, але його тека була відкрита, і я побачив аркуш паперу, списаний знайомими каракулями... у нього специфічний почерк... такий дитячий, з великими літерами! Скоріш за все, він цю заяву написав ще два роки тому... а наше районне кагебе переслало її в університет, коли мені виповнилося вісімнадцять!

— Ну, він же ж і сволота, цей Поліщук... написати заяву на школяра! — обурено сказала Леляна. — Що ще запитували?

— Про Антонича! Мовляв, чому це я так пропагую його творчість... — Я зареготався. — Одне слово, про поезію йшла балачка! Ні, ти уяви собі... виявляється, на Вкраїні є ще один заклад, в якому вивчають літературу — КГБ! Правда, літературознавці всі в мундирах...

— Зате в поезії вони тямлять набагато краще, ніж ми усі! — іронічно сказала Леляна. — Все це, звичайно, жарти... а от як нам бути далі, га?

— То ж бо й воно! — замислено сказав я. — Давай, напевне, зберемося завтра і виробимо план дій... згода?

— Коли?

— Після лекцій. Іде?

— Добре! — відказала вона. Й коли я ступнув до дверей, зненацька прошепотіла: — Юру!

— А що?

— Може, ти поцілував би мене на прощання?

Я взяв її обличчя в долоні, й вона покірно заплющила очі. Поцілунок був такий довгий, що в мене аж голова обертом пішла.

— Ох ти ж, Леляно... — видихнув я нарешті.

— Іди тепер... — прошепотіла вона, облизнувши припухлі губи. А тоді підняла руку й зробила те, чого ще ніколи не робила, — перехрестила мене! — Хай Господь тебе сохраняє, мій милий!..

Я вийшов за ворота й чимдуж погнав до зупинки. Ніч була темна, безмісячна, й у повітрі гостро пахло прілим листям. Біля сусідських воріт стояла темна «волга» з антеною на капоті, а коло неї — отой чолов’яга, котрого я загледів ще на Московській площі. Не встиг я пройти й десять кроків, як мало не врізався в оту парочку — уздрівши мене, вони знову стали жадібно цілуватися. Коли я поминув їх, дівчина почала щось тихо й дуже швидко говорити. В мені поворухнулася невиразна тривога, однак я відігнав її й, бігцем піднявшись на гору, підійшов до автобусної зупинки. Було вже п’ять хвилин по десятій, і цієї пори автобуси ходили дуже рідко. Я спинився оддалі й запалив. Люди на зупинці мовчали. Глянувши в їхній бік, я завважив, що це двоє чоловіків ув однакових темних плащах. Вони теж крадькома позирали на мене. Врешті цигарка догоріла до самісінького фільтра й стала чадіти. Я пожбурив її на дорогу, й сього менту з гори скотилося авто й на повному ходу загальмувало біля зупинки. Один з чоловіків підійшов до нього й, одчинивши дверцята, заліз досередини.

— Гей, ти... сідай підвеземо! — гукнув мені другий. Я підійшов до авта. Дверцята були відчинені, й усередині світилася панель приладів. — Куди тобі?

— На Ломоносова! — відказав я. — Але як підвезете бодай до Московської площі, то буде й зовсім добре...

— Підвеземо, підвеземо... — сказав чолов’яга й підштовхнув мене до дверцят. — Сідай, коротше!

Я хутко заліз на заднє сидіння. Дверцята гупнули, й авто притьма рвонуло з місця, метляючи світлом фар по штахетниках і цегляних мурах будинків.

— Добре, що ви нагодилися! — полегшено зітхнув я. — А то вже думав, у гуртожиток не пустять...