Леонід Кононович - Тема для медитації

— Ну, то й що?

— Навіщо ти втягнув її у розповсюдження самвидаву? Тобі що, не шкода цієї дівчини?!

Я нарешті втямив, що він і не підозрює про зв’язки Леляни з дисидентами, і мені подумалося, що це й на краще.

— Послухай, — сказав я, — кожен сам обирає свій шлях у житті! Вона ж не безмозка лялька, як більшість наших однокурсниць... та врешті, й небезпека не така вже велика!

Очі його зблиснули гнівом.

— Ти слухаєш «Свободу»?

— Ні.

— А дарма! Чумака пам’ятаєш... заступника редактора нашої районки?

— Та й що?

— Вчора повідомляли: помер у табірній лікарні... А за що, питається... за що?!

— За Україну! — твердо сказав я.

— Яку саме Україну?

— Що?

— Чию це Україну? — повторив він. — Чорновола? Чи Мороза? Чи американських спецслужб, які фінансують дисидентів? За чию Вкраїну буде страждати в тюрмі Оляна?

Я вражено підняв голову.

— Вкраїна, — з притиском сказав я, — в нас одна! Й ми всі проти неї — ніщо, розумієш? І наше життя лише тоді матиме цінність, якщо ми віддамо його в боротьбі за визволення України. Симоненко писав: «Я проллюся крапелькою крови на твоє священне знамено», пам’ятаєш? А взагалі, я не розумію... ти що, ума стерявся? Ти що це мелеш?!

— Це ти ума стерявся... й ті, хто за тобою стоїть! — з ненавистю закричав Стоян. — От скажіть, чого вам іще бракує? Якого рожна ви підриваєте державу, котра вас виховала, дала вам освіту, безкоштовне медичне обслуговування, житло? Навіщо ви продаєте її міжнародному імперіалізму?!

— Клепка вилетіла, еге? — поспитав я його. — Значить, немає ні порушення прав людини, ні політичних арештів, ні русифікації?

— А де ти бачиш русифікацію?

— Як це — де? — розгубивсь я од такого дурного запитання.

— Хто вам забороняє говорити рідною мовою? Ніхто, правда ж? Говоріть, скільки влізе! — Руки його тремтіли, голос ламався. — Так ні-і... ви ж хочете бути героями, слави здобувати!

— Що-що? — перепитав я. — Хто це хоче слави здобувати, по-твоєму?!

— А ті, що за тобою стоять... покидьки націоналістичні!

Я стис кулаки.

— Ти кого це назвав покидьками... людей, котрі всім пожертвували для України?!

— Не треба... не треба! — скривився Стоян, виставляючи перед собою долоню. — Давай критично поглянемо на їхню діяльність... добре?

— Ну, — сказав я, трохи заспокоївшись, — нехай! І що ж ти мені скажеш?

— Давай, — вкрадливо почав Стоян, — поставимо собі запитання: що вони роблять для республіки? От поглянь: партійні органи здійснюють керівництво економікою, відстоюють інтереси України в Москві, вибивають кошти для республіканського бюджету... а результати, ось вони, перед нами! — Він обвів рукою круг себе. — Дороги будуються, мости, стадіони... метро в Києві он яке! А тепер подумай: а яку ж користь приносять республіці дисиденти?

— І яку ж?

— А жодної! — скрикнув Стоян, зриваючись на вереск. — У них одна думка: як підірвати республіку, її економічну та політичну міць, як заронити в народну свідомість зерна чужої ідеології... а потім усе розвалити!

— Значить, — перебив я його, — ти вважаєш, ми повинні йти на співробітництво з цією владою?

— Юру, це наша влада! — гаряче сказав він. — Це наша держава... ми повинні приймати її такою, яка вона є, розумієш? Ми повинні підтримувати її, втілювати в життя всі її накреслення й постанови! Цю владу визнав наш народ... а хто ми такі, щоб іти проти волі народу? Хто, скажи мені?!

Я голосно розреготався.

— Ох ти, боягузе! — сказав я нарешті. — Тюрми злякався, еге? Так перелякався за свою шкуру, що заговорив газетними фразами? Ну-ну... валяй далі!

Він сіпнувся, наче його ножем штрикнули.

— Я — боягуз?

— А хто ж іще! Ти думав, цього не видно буде, еге? — Я зміряв його зневажливим поглядом. — Гарно ж ти заспівав, голубе! Може, ще й у КГБ побіжиш?

Він обурено підняв голову.

— За кого ти мене маєш?! — скрикнув він, хапаючи мене за барки. — Та я за такі слова...

Я пхнув його, й він, одлетівши, ударився головою об пожежну драбину.

— Облиш, дядьку... облиш! — з презирством сказав я йому. — Здоров’я у тебе не те, втямив?

Стоян притулив руки до грудей.

— Я прошу... ні, благаю... тільки одного, — щоб ти зробив із моїх слів належні висновки!

— А от це вже не твоє діло!

— Я хочу, щоб ти дав спокій Оляні! — понуро сказав він. — Ти ж не любиш її... ти не зможеш зробити її щасливою! Віддай цю дівчину мені, чуєш?

— Для чого? — насмішкувато поспитав я.

— Я кохаю її! Зі мною вона ніколи не потрапить туди, звідки немає вороття!..