Леонід Кононович - Тема для медитації

Баба сумно посміхнулася.

— Папороть цвіте раз у сто год, але не всяка... На всеньку Вкраїну, може, одна квітка й зацвітає... от і подумай, чи тобі вона достанеться!

— А ви бачили її?

— Бачила, чом би й не бачить... та мені заказано сей цвіт чіпати! — Баба підвелася. — Збирайте, дітки, що позоставалося, та носіть у льох, а я пішла вечерю лаштувати!

Сонце хилилося за обрій. Чутно було, як на сусідніх городах гучно бухкає об відра картопля. Повернувшись черговий раз із погріба, я побачив, що Леляна стоїть біля криниці.

— Юру, — жалібно сказала вона, — зачерпни водиці, га? Бо я чогось не дістаю!

— Мабуть, на суху осінь заповідається, — сказав я, заглядаючи до криниці. — Перед зливами це джерело часом аж через цямрини бурхає! Ану дай цю кварту...

— Ось глянь, як вода впала! А ще ж пополудні я могла дістати до неї...

Ми схилилися над зрубом — і зненацька я уздрів у дзеркальному плесі її відображення: юне лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, і очі, що сяють, мов дві зорі. Я втупився у те видиво — та так і завмер із квартою в руці, не в змозі відвести од нього погляду.

— Чого ти не набираєш? — нарешті не втерпіла вона.

Я випростався.

— Леляно, — сказав я, і голос мій задрижав. — Ти така... така!..

— Яка ж?

— Ну... я просто слів не знаходжу! Знаєш... я... я хочу тобі сказати...

— Не треба... — прошепотіла вона. — Я... знаю! Юру...

— А що?..

— Поцілуй мене, а то я більше не можу... — ледве чутно промовила вона й покірно заплющила очі.

Які гарячі та сухі були її вуста! Як палко й щиро вміла вона цілуватися! Який гіркий і палючий присмак осени витав у берегах, де на тлі сумного краєвиду завмерли дві наші постаті! Леляно, Леляно! Чи пам’ятаєш ти мене, чи згадуєш ти про мене хоча б інколи у своєму житті?

Увечері баба запалила сім воскових свічок і поставила на столі череп’яну миску з молоком.

— Давайте я вам заворожу, діти... Сядьте ось тут рядком!

Ми посідали під образами. Леляна трохи нервувала, і я взяв її за руку.

— Хоч би що ти зараз побачила, сиди і не рухайся! Втямила?

— Угу... — тихенько сказала вона.

— Се проста ворожба! — озвалася баба. — Щоб усе достеменно прознати, треба ворожить на пшениці, а ще ліпше — на житі...

— А чого ж ви так не ворожите?

— Сила вже не та, сину! Там треба дуже великою міццю владіти, бо можеш і життя стерять... Морана одвічає на все, що її спитаєш, — але Морана пантрує, щоб і в Отхлань тебе затягти!

Баба взяла ножа і почала розмішувати молоко, тихо нашіптуючи замовляння. Чутно було, як потріскують ґноти в свічках. Ніж черкав по череп’яному дну, й попервах нічого не видно було, аж зненацька Леляна стисла мою долоню.

— Диви... Юру, диви!

— Цить! — пошепки сказав я. — Коли ворожать, то не можна балакати!

Молоко у мисці взялося тонкою дзеркальною плівкою. Вона стікала з ножа, мов живе срібло, й коли на поверхні стали відбиватися огні свічок і навколишні предмети, баба перестала мішати і схилилася над мискою.

— Ану ж бо глянемо, що воно покаже... — ледве чутно прошепотіла вона.

На дзеркальній поверхні стояв сивий туман. За хвилю по ньому стали зміїтися барвисті геометричні візерунки. Потім вони пропали і з тої мли почали проступати якісь довгі приземкуваті споруди, за якими вгадувався темний сосновий ліс.

— Нічого не розумію!.. — видихнула Леляна.

Видіння пропало, і поверхня знову взялася дзеркальним полиском. Баба взяла ножа й хотіла було ще раз розмішати молоко, аж по дзеркалу пішли дрібні бульки. Вони густішали й густішали, — і враз молоко засичало й стало підніматися шапкою лискучої сяйливої піни.

— Господе... а се що?! — подивовано вигукнула баба.

Піна сичала, немов змія, і врешті з неї почав формуватися гриб, який зростав і роздувався простісінько на очах.

— Ану геть! — скрикнула баба, і, вхопивши ножа, провела ним хрест-нахрест над мискою. — Ти чого се до неї ймешся?! Дівка тобі не мати, не дасть тобі цицьки ссати!

Гриб роздувся, неначе кобра, і став хилитатися туди-сюди, але баба хрестила й хрестила над ним здоровим чорним ножем, і він завмер.

— Згинь, пропади, в огненну Отхлань іди! Од жовтої кості, од чорної крови, од білого тіла, — одкаснися!

Леляна вчепилася в мене обома руками. В якийсь момент я подумав було, що вона закричить і тоді нам усім прийде кінець, але вона, мабуть, так перелякалася, що не змогла вимовити й слова.

— На ній свастя Коштрубове сяє, од лиха, біди та злої нечисти оберігає! Тут тобі не гуляти, жовтої кості не ламати, білого тіла не в’ялити, крови християнської не пити! — Гриб став помалу зменшуватися й осідати у миску, озиваючись глухим невдоволеним клекотом. — Мрець у землі, камінь у воді, місяць у небі! Іди собі на чорний дунай, зла прояво! На кровавий дунай іди, на огненний дунай іди, нечистий духу! Там будеш пити кров із тих, що в камінному лісі виють!