Леонід Кононович - Тема для медитації

... а коли він черговий раз підняв повіки, то уздрів перед собою просторий кабінет, полірований стіл, за яким сидів кремезний чолов’яга у краватці й костюмі, а праворуч од себе — вікно, в яке струмувало мляве осіннє сонце.

— Паспорт! — коротко звелів чолов’яга.

Він поворухнувся й, сягнувши до кишені, дістав червону книжечку із серпом та молотом на палітурці. Його свідомість знову немов би роздвоїлася, й час побіг у двох напрямках: він добре пам’ятав, що йому вже сорок літ і коло його життя замкнулося, підійшовши до тої межі, за котрою лежить порожнеча, — та водночас було неспростовним фактом і те, що він сидить у цьому кабінеті на Володимирській і вікно тут заґратоване легкою дротяною решіткою.

— Ну, — іронічно поспитався він, — що далі?

— А далі, — повчально сказав чолов’яга, щось переписуючи із паспорта, — чистять крейдою медалі! Не спіши, як голий кохаться... втямив? — Тоді закрив паспорт, але замість того, щоб повернути його, поклав біля себе на столі. — Значить, так. Оцей документ бачиш?

— Ну... бачу! Та й що?

— А ти не нукай... не нукай, студент! Цим документом, — перейшов чолов’яга на офіційний тон, — ви попереджаєтеся по статті 62 Карного кодексу УРСР за вчинення особливо небезпечного державного злочину...

— Якого це?!

— Такого! Того ж самого злочину, який ми інкримінували громадянці... — чолов’яга зненацька посміхнувся. — Тобі, напевне, відомо, кому ми пред’явили цю статтю, правда ж?

— Ні.

—Не забивай нам баки! Не треба водити слідство за носа... бо завтра ми зробимо так, що ти підеш по цій справі паровозом!

— Це ви мені баки не забивайте! — відрізав він. — Ваші люди затримали мене без усяких на те підстав, я провів три дні в камері, за цей час було зроблено два обшуки, в гуртожитку й на селі у моєї бабуні, й хоч ви ніде ніякої антирадянської літератури не знайшли, але я вилетів з університету, як політично неблагонадійний, — і ви ще пред’являєте мені претензії?! Та я буду скаржитися, дідько б вас узяв!

— Куди?

Він збився з плигу.

— В ООН, от куди! — озвався він по хвилі.

— А в Спортлото ти скаржитися не думаєш? — іронічно поспитав чолов’яга.

— Ні...

— А то можеш і туди поскаржитися... а чого! Результат буде однаковий, повір!

— Коротше, — не втерпів він, — якого дідька вам од мене треба?

Чолов’яга посунув до нього бланк.

— Підписуй!

— А чого це я повинен підписувати вам якісь документи?

— Ваш підпис, — офіційним тоном звістив чолов’яга, — означатиме, що ви зобов’язуєтеся надалі припинити розповсюдження літератури наклепницького націоналістичного змісту!

— А я її поширював?

Слідчий відкинувся на стільці й зміряв його поглядом.

— Твоя Оляна... чи ця, як її... Леляна... — на його лиці промайнула посмішка, і Юр відчув непереборне бажання затопити йому в рило, — дала з цього приводу вичерпні свідчення!

— Які ж?

— А такі, що ти приніс їй восьмого жовтня цілу купу нелегальщини! — раптом гаркнув чолов’яга. — У нас тут усе записано, поняв? Ти, студент... ти думаєш, ми тебе не посадимо? Нам це як два пальці обісцяти... поняв ти чи ні?!

— Покажіть документ!

— Що?

— Протокол покажи! — крикнув Юр. — Той, де вона свідчить проти мене! Врубався?

Слідчий вирячив на нього очі, але видно було, що він трохи розгубився.

— А більше ти нічого не хочеш? Протокол йому показуй, дивіться-но! Протоколи не для таких, як ти пишуться...

— Значить, це брехня!

— А я от у морду тобі дам за ці слова! — гаркнув слідчий, підхоплюючись із-за столу.

— А ти не дуже тут! — гаркнув Юр, підхоплюючись і собі. — Не дуже... поняв?!

Чолов’яга постояв ще трохи, а тоді крутнув головою і сів на місце.

— І де ти такий блатний узявся! — з удаваним жалем озвався він, відкинувшись у кріслі. — Хто сюди потрапляє, то... коротше, всі люді як люді... а ти — як гівно на блюді!

— Це ви тут сильно блатні! Лапшу на вуха вішаєте...

— Лапшу? — перепитав слідчий. — А як ти поясниш, що на двох теках із самвидавом, котрі вилучено в твоєї Леляни, експертиза виявила відбитки твоїх пальців?

Ні хріна собі, подумалося йому... це вже щось нове!

— Неправда!

— Показати висновок експертизи?

— Показуй!

Слідчий знову відхилився назад, і став розглядати його скрушно хитаючи головою.

— Ох і блатота... ох і блатота! Морду кирпичом зробило — і навіть не думає каятися! Думаєш, ти сильно хоробрий, еге? Розумний здорово? Та якби не вказівки начальства, то я зробив би тобі справу з двох сірників... ти, студент! Ми ж усе знаємо, поняв?