Володимир Дрозд - Самотній вовк

Я притьма вибіг на п’ятий поверх, вислизнув з одежі, постелив, вимкнув світло і упав на тахту. Ще майнула думка: завтра рано вставати, треба завести будильник…

…Вовк стрибнув з тахти, його довге, пружинисте тіло пропливло над журнальним столиком з угорського гарнітура й опустилося на килим. Тоді стрибнув ще раз, ударився грудьми об двері — вони не піддалися. Вовк вишкірив зуби — в пащі його блідо світилося, а круглі очі горіли холодним білим полум’ям. Ще раз штовхнув тілом двері, але намарно. Вовк зіп’явся на двері передніми лапами, спина його вигнулася, а лапи люто басаманили дерево. Відтак, зневірившись, стрибнув убік — кігті лунко цокнули об паркет — і помчав по кімнаті, попід стінами, перестрибуючи через стільці, стіл, крісло, тумбу з телевізором, усе прудкіше, ніби заповзявся наздогнати самого себе…

Шишига розплющив очі, коли за вікном ледь сіріло. Але треба було вставати: Прагнімак прилітає рано. Для матері ідеал людини шанованої — коли по неї щоранку приїздить персональна машина, і шофер, терпляче очікуючи, здмухує з дзеркальних крил пилинки. Що ж, настане час, коли він визирне з вікна й побачить внизу, біля під’їзду, лімузин. Настане час, коли він щоранку значимо погойдуватиметься на подушках «Волги» у гордій самотині, поки інші штурмуватимуть набиті тілами тролейбуси та автобуси.

Він підвівся, одчинив вікно — з поля повіяло терпкою, прохолодною вільгістю, над вуликами колективних дач плив білий туман, небо рожевіло. Шишига пройшовся по кімнаті, розмахуючи руками і глибоко дихаючи. У Голосієві йому бракувало упертості щоранку робити зарядку: лінувався. Прокидався, коли тільки й лишалося часу випити склянку молока та стрімголов бігти на тролейбусну зупинку. Відколи у конторі порядкує Прагнімак, на роботу доводиться з’являтися хвилина в хвилину. Зате Петро знаходив час і снагу на щоранкову зарядку. «Коли мужчина бабухатий, він уже сягнув своєї стелі, тоді, куме, опускайся на дно», — казав Харлан. Нинішній вік полюбляє струнких і дужих. Кожна епоха створює власний людський стереотип. Символ нашого часу — мужчина спортивного типу, який молодо виглядає. Харлан мріяв грати в теніс. То гра вишукана, не кожному доступна, і на тенісних кортах він сподівався зазнайомитися з потрібними людьми. Цієї осені Петрові уже напевне обіцяли — в армії він служив з тренером тенісистів. У Петровім записнику мусить бути його телефон — треба подзвонити. Що ж, логічно: коли хочеш сягнути більшого, аніж твій сусіда, треба насамперед мати великий запас сил і бадьорості.

Шишига зазирнув під стіл, шукаючи Петрові гантелі. Мабуть, тітки винесли на кухню. І тут у його ще соннуваті очі упали глибокі драні ритви на дверях. Буцім двері справді люто подряпав кігтями вовк… Мозок відмовлявся збагнути і побачене, і чорний нічний сон. Шишига відвернувся од дверей і, мов сновида, почав одягатися. Уже був у сорочці, коли згадав, що досі не умився. Усе ще обминаючи очима ритви на голубуватій площині дверей, пройшов до ванної, попльохався, витерся Петровим рушником — своїх речей не було часу розібрати. У кімнаті взявся складати постіль і раптом (густо-червоне сонце вигулькнуло з-за пруга, зависло над полем, і вся стіна навпроти вікна забарвилася в червоне — і простирадло, й подушка, і ковдра) упав обличчям у подушку: жмакав, кусав, рвав зубами полотно, скільки було сили, поки не знемігся; глухе ридання чи виття проривалося часом з грудей.

Господи, чому саме він, Шишига? Чому не Великий Механік, не той, другий, третій? Чому в нього, а не в кого іншого, вселилася чорна Харланова сила? Чому саме в нього, який усе дотеперішнє життя намагався навіть не стояти, а лежати осторонь людського мурашника? Адже досі він лінькувато дрімав під вербою край людного шляху і навіть не чекав, поки упаде з верби в рот груша.

…Це було невдовзі після інституту, коли він відробляв на цегельні, у районному містечку між Києвом і Мрином, обов’язкові три роки. Вихідного дня виходив на трасу, лягав під вербою, діставав набір пилок для нігтів і наводив на свої інтелігентні, з довгими пальцями руки глянець (він завжди любив це заняття). Неподалік була автобусна зупинка, автобуси безперервно снували між Києвом та Мрином. У столиці на нього чекали столичні розваги, у Мрині — материн борщ, і голубці, і холодець, але він лежав під вербою і чистив нігті до самісінького вечора, і то були найприємніші хвилини його життя: спостерігати людську метушню, потайки жадати її і не рухатися…