Володимир Дрозд - Самотній вовк

Прагнімакова кімната була вузька, довга. В ній не вистачало головного, як на мене: комфорту і затишку. Письмовий стіл (з найдешевших), на краю столу — купка газет, під склом — календар, колонка телефонних номерів контори та управління і фотографія сина. Біля столу — скромна книжкова шафа, теж вітчизняного виробництва, з томами енциклопедії та довідниками. Біля стіни поблискувало бильцями залізне ліжко, знайоме мені з дитинства, тепер, точнісінько таке ж, іржавіло у материнім саду, під яблунею. Посеред кімнати стовпіла креслярська дошка з аркушем ватману. Над письмовим столом висів портрет старого з чіпкими суворими очима — у багато разів збільшена фотографія.

— Це його дід, — тихо проказала за моєю спиною Олена. — Ілля свого діда майже не пам’ятає, але любить. Хоч я не розумію, як можна любити мертвих?

— Ти несправедлива, — прохопилося в мене.

— У Іллі справді є багато від діда. Дід теж знав у житті самі обов’язки. А вдома мав лише оце залізне ліжко, що перейшло у спадщину до Прагнімакової матері, коли він загинув. Хоч міг мати все, що душа бажає, навіть на ті часи. Дід доводиться Прагнімакові двоюрідним — навіть не зібрався з часом, щоб одружитися: революція, громадянська, перші п’ятирічки, колективізація… Якось у гніві я сказала Прагнімакові, що його дід жив не в реальному світі, а вигадував і життя, і людей. Прагнімак образився: мій дід, сказав, не загравав з реальністю, він конструював реальність, як я тепер конструюю машини. Розумієш, життя любить гнучких, а Прагнімак, як і його дід, внутрішньо не здатен на компроміси. Я з нього часто кепкую, як з дитини, але й захоплююсь ним. В інституті, де Ілля раніше працював, висунули його на заступника директора. Місяць попрацював і повернувся у відділ — характер не той. Треба стіни побілити — жодна організація не береться, а «лівакам» він не хоче державну копійку переплачувати. Протікав якось дах в інституті. Директор йому каже: «Домовтеся з хлопцями, хай машину смоли на горище накачають — і текти не буде». — «А як же я розрахуюсь?» — «Людину на два тижні на роботу оформите — ось і розрахуєтесь». — «Ні, так не можу, це обман». Директору врешті обридло, і він сам з «ліваками» домовився. Тоді Ілля йде до директора: «Ви вчинили нечесно, так не можна, це порушення закону…» І заяву на стіл. Не думай, що він таке уже телятко, він честолюбний і хотів би бути на видноті, бо вважає, що чим вище людина стоїть, тим більше в неї можливостей робити добре діло, але й граминою чеснот своїх він не поступиться, щоб піднятися вгору. А ти поступився б, Андрійку?

— А може, я не маю чим поступатися? — посміхнувся я і прикрив очі кучериком її волосся.

Люди звичайно маскуються брехнею, Петро Харлан маскувався правдою.

Я спускався по сходах, задоволений нинішнім вечором. Тепер я знав досить, щоб завтра не почуватися сліпим. Головне, я знав, що Вікторія, дочка Георгія Васильовича, товаришує з Оленою. Через три дні, в суботу, — день народження Олени. Зберуться близькі знайомі, прийде Вікторія. Олена мене запросила. Отже, три дні. Що буде потім, я не замислювався. Потім буде життя. Головне, як казав Харлан, сісти в сідло. Несподіваним, ефектним ривком. Приступом.

Я аж скрипнув зубами.

Така холодна тверезість була незвична, муляла, і я став думати про завтрашню поїздку з Оленою до лісу. Ми сядемо в таксі і покотимо в Пущу-Водицю, ходитимемо сосновим лісом по глиці, що м’яко вгинається під ногами, на сонячній галявині або — краще — в гущавині, де медовий дух живиці і де нас ніхто не побачить. Але до цього — зустріти Прагнімака на аеродромі, то мій перший екзамен на зрілість. У мене з’явилося дуже реальне відчуття себе завтрашнього: ось я виходжу з директорової машини, іду до аеровокзалу, постаю перед Прагнімаком у своїй новій ролі, стриманий, серйозний і ввічливий, але без запобігливості. Я почувався актором, що готується до прем’єри.

…Я вперше опинився так пізно на Нивках — годинник показував пів на першу. Після залитого вогнями, людного Хрещатика тут було пустельно й темно. Я побрів навпростець через двори за поодинокими людськими постатями, сподіваючись вийти на Новогостомельське шосе, а там би вже відшукав мій будинок за номерами. Але скоро постаті перехожих розтанули в жовто-сірій млі, югнули в під’їзди, навколо височіли муровані тіні будинків, однаковісінькі, наче сірникові коробки чи столи в нашій конторі. Я злякався, що проблукаю у цегляному лісі до ранку, а мені давно час спати… Я біг уздовж шереги будинків, уздовж фронту, яким місто наступало на поле. З поля дражливо віяло вогкою землею, тлінню і чимось гострим, від чого я мимохіть шкірився, а по спині повзли лоскітливі мурахи, ніби одягав на голе тіло кожуха. Поле кликало, всмоктувало в себе, я й не отямився, як залишив передмістя і югнув у темряву, що все густішала; уже з поля я інстинктивно озирнувся назад і крізь туман розгледів угорі оранжевий прямокутник вікна. Як передбачливо я не погасив світла!